РОЗДІЛ 7. ЕМІЛІЯ

Шум кавомашини у Le Café Mireval трохи глушить мої думки, і це навіть рятує. Це місце не схоже на звичайні публічні заклади Парижа — сюди пускають тільки своїх, і від цього концентрація стильних, бездоганно одягнених людей на квадратний метр просто зашкалює.

Я тримаю в руках тарілку з легким салатом із руколи, інжиру та козячого сиру, а в іншій руці — класичний американо. Озираюся довкола в пошуках вільного місця. Більшість співробітників сидять невеликими компаніями, сміються, жваво обговорюють свіжі новини. Я ж прямую до невеликого столика біля вікна в абсолютній самотності.

Сідаю, і всередині шкребеться неприємне відчуття. Мені до чортиків сумно. Я ж обожнюю людей! Я комунікабельна, мені в радість знайомитися, ділитися енергією, сміятися разом. А зараз я змушена жувати свій салат наодинці, вдаючи, що мені дуже цікаво розглядати краєвид за склом.

Перша половина дня у відділі розробки колекцій минає неймовірно. Нас збирає керівниця відділу — харизматична й сувора Мадлен, жінка з ідеальним чорним каре та поглядом, від якого, здається, не може сховатися жоден невдалий стібок. Вона проводить для стажерів екскурсію, знайомить із принципами роботи команди, ми розбираємо мудборди майбутньої колекції, вивчаємо зразки тканин від ексклюзивних постачальників, а наприкінці нам навіть довіряють перше серйозне завдання — підібрати фурнітуру до нових концептуальних жакетів. Я в захваті!

Щоправда, щойно настає обідня перерва, мій гарний настрій починає стрімко танути. Здружитися з іншими стажерами мені так і не вдається. На це просто не було часу. Я сподівалася, що ми надолужимо все за обідом, але коли Розалі покликала Гарпер та Флоріана прогулятися з нею, вони без вагань пішли слідом, навіть не озирнувшись у мій бік.

Чудово. Я офіційно біла ворона. Ми навіть як слід не встигли познайомитися, а Розалі вже точно згодує їм свої викривлені, абсурдні висновки про мене й Марка. І вони вирішать, що я саме така, якою вона мене змалює.

Пригнічено зітхаю й відправляю до рота чергову порцію руколи.

— Тут вільно?

Від несподіваного оксамитового голосу я ледь не давлюся салатом. Нашвидкуруч проковтую його, запиваю ковтком кави й підводжу очі.

Переді мною стоїть чоловік із янгольською усмішкою, яка дивовижно контрастує з його статурою. Він високий, широкоплечий, із тілом античного бога. Біла сорочка бездоганно сидить на ньому, а закочені до ліктів рукави відкривають міцні засмаглі передпліччя, під шкірою яких ледь помітно проступають вени. Волосся кольору Dark Chocolate трохи недбало спадає на чоло, ніби він щойно провів по ньому рукою. Але найбільше увагу привертають його очі. Глибокі, відтінку Honey Amber, вони ніби зберігають у собі сонячне тепло, а в їхній глибині танцюють веселі іскорки.

— Так, вільно, — нарешті вичавлюю із себе.

Незнайомець невимушено відсуває стілець і сідає навпроти. Я озираюся на інші столики, де люди спокійно обідають, а потім знову дивлюся на свого несподіваного сусіда. Невже він і справді хотів сісти саме до мене?

— Ви новенька? Я раніше не бачив вас тут, — незнайомець невимушено робить ковток еспресо, тримаючи звичайну чашку так, ніби позує для кампейну, і дивиться на мене крізь вії з легкою усмішкою.

— Я стажерка.

— І як вам Maison Mireval? — цікавиться він, ставлячи чашку на мармуровий столик. Навіть у цьому звичайному русі відчувається той невимушений паризький шик, який роками намагаються наслідувати люди по всьому світу.

— Дуже подобається, — відповідаю, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально професійно, а не спантеличено.

— Я Анрі Леруа, — він простягає руку для привітання.

— Емілія, — представляюся у відповідь і вже за секунду починаю гарячково перебирати в голові способи дізнатися, хто він такий, не виставивши себе повною невігласкою. А що, як це якийсь легендарний дизайнер чи один із керівників Maison Mireval?

Скляні двері Le Café Mireval відчиняються, і всередину заходить Марк. Тільки його тут не вистачало. Він наче відчув, що щойно майнув у моїх думках, і одразу прямує до нашого столика. На його обличчі на мить змінюються емоції — від подиву до раптового роздратування, яке він намагається приховати за безтурботною маскою.

— Анрі, я чекаю на тебе в себе вже п'ятнадцять хвилин, — Марк зупиняється поруч, ще раз оглядаючи нас обох.

— Забіг по каву. І, як бачиш, затримався в чудовій компанії. — Анрі не виглядає винуватим. Навпаки, його усмішка стає ще ширшою.

Він підводиться, поправляє поли свого піджака й знову дивиться на мене.

— Сподіваюся, ми ще побачимося, Еміліє.

Марк хмурнішає. На його щелепі ледь помітно сіпається м'яз.

— Не приставай до моєї стажерки.

Анрі підкидає вгору руки в примирливому жесті, хоча в його очах спалахують бісики.

— Ну звісно. Я мав би здогадатися, що вона твоя...

— Я не його, — бурчу собі під ніс, відчуваючи, як щоки починають палати. Мені не подобається куди саме завернула ця розмова і як двозначно вона звучить.

Обертаюся, щоб чоловіки не помітили мого зніяковіння, і натикаюся поглядом на Розалі, Гарпер і Флоріана. Вони, схоже, вже повернулися з прогулянки й якраз стоять у черзі по каву. У їхніх зацікавлених поглядах читається однозначне: «Вона підлабузниця. Обідає з Марком і Анрі Леруа (хто б він такий не був)? Серйозно?! Що ще між ними відбувається?»

Навіть повітря в кафе стає важчим від цих невисловлених звинувачень.

Марк, явно не помітивши зміни атмосфери довкола, бере Анрі під лікоть і буквально забирає його з собою, вже на ходу засипаючи робочими питаннями й повністю поглинаючись справами. 

Біля самих дверей він обертається й затримує на мені погляд. От халепа... Йому не варто було цього робити. Я опускаю голову, вдаючи, що нічого не помітила.

Цей жест не залишається поза увагою інших стажерів.

Вони мене ненавидять...