РОЗДІЛ 6. ЕМІЛІЯ

— Сьогодні в мене кілька важливих зустрічей, тому побачимося вже наприкінці робочого дня в основній переговорній залі разом з іншими стажерами та їхніми керівниками, — каже Марк, не відриваючи погляду від дороги. — Ми збиратимемося кілька разів на тиждень, щоб обговорити ваш прогрес, результати роботи й труднощі, які виникають під час стажування.

— Добре, зрозуміла. Перші кілька днів працюватиму у відділі розробки колекцій. Є щось, на що мені варто звернути особливу увагу?

Марк плавно заїжджає на підземний паркінг і паркує автомобіль. Двигун стихає, але він не поспішає виходити. Повертається до мене й несподівано накриває долонею мою руку. Цей жест — простий, але ніжний — миттєво заземлює. 

Я не забираю руки й не відводжу погляду від його очей. Марк — людина-головоломка. Як йому вдається водночас бісити мене до нестями й викликати таке дивне розчулення? Хто він насправді? Людина, яка любить усіма командувати, поводиться зверхньо й не терпить заперечень? Чи той чоловік, який зараз мовчки заспокоює мене одним дотиком?

— Будь собою, — каже він. — У Maison Mireval цінують тих, хто має власну думку, а не намагається бездумно всім догодити.

Мимоволі всміхаюся.

— Це я можу.

— Тоді вперед? 

— Вперед.

Марк забирає руку, відчиняє дверцята й виходить з автомобіля. Я теж вибираюся назовні, машинально поправляю одяг і міцніше притискаю до грудей папку зі стажерською програмою.

Разом заходимо до просторого холу. Усередині ще досить тихо. Лише кілька людей проходять повз, перекидаючись між собою короткими фразами й вітаються з Марком. 

— Якщо ти ще сильніше насупиш лоба, твої брови просто втечуть на потилицю. Розслабся, — шепоче Марк, нахилившись до мене.

— Добре, спробую. Але приховувати не буду — я нервую.

— Отакої. А куди ж поділася та самовпевнена дівчина, яка кілька днів тому запевняла мене, що заслуговує на стажування в Maison Mireval?

Я лише закочую очі, але його спроба розрядити обстановку таки діє — клубок паніки в животі трохи послаблює свою хватку.

Ми доходимо до ліфтів. Щойно Марк натискає на кнопку виклику, як до нас підходить дівчина.

— Доброго ранку, Марку, — її голос звучить м'яко, а погляд фокусується виключно на ньому, ігноруючи мою присутність. 

Вона приблизно мого віку, можливо, на рік чи два старша. Коротка текстурна стрижка піксі підкреслює правильний овал обличчя, а насичений темно-каштановий колір волосся робить її погляд ще виразнішим. Очі підведені акуратними чорними стрілками — бездоганний повсякденний макіяж, який я, напевно, вимальовувала б перед дзеркалом щонайменше годину. Я вже заочно заздрю цій дівчині через таку геометричну точність.На пухких губах ледь помітно виблискує прозорий, майже невидимий бальзам. Вдалий вибір — очі залишаються головним акцентом образу.

На ній легкий літній костюм-трійка з тонкого льону глибокого оливкового відтінку: замість жакета — структурований жилет на голе тіло, а замість класичних штанів — бермуди з високою посадкою. Цей крій ідеально підкреслює її довгі стрункі ноги. Я б зовсім не здивувалася, якби дізналася, що вона працює моделлю.

— Доброго ранку, Розалі, — відповідає Марк. — До речі, познайомтеся. Це Емілія, також наша стажерка.

Отже, не модель. 

— Приємно познайомитися, — простягаю їй руку. 

— Взаємно, — відповідає вона, лише злегка торкаючись моїх пальців своїми. Ніби я щойно доїла величезний жирний бургер і тепер мої руки всі в кетчупі та соусі. 

Схоже, я не справила на неї хорошого першого враження.

Двері ліфта відчиняються. Ми всі заходимо всередину. Перші кілька поверхів минають у мовчанні. На третьому ліфт спиняється.

— Бувайте, дівчата, — каже Марк, виходячи. — Побачимося наприкінці робочого дня.

Його погляд на мить затримується на мені, але, на щастя, він більше нічого не каже. Двері зачиняються, і ліфт плавно рушає вгору.

— А хто твій керівник? — питаю Розалі, намагаючись зав'язати розмову. Навіть якщо я їй не дуже подобаюся, нам усе одно доведеться спілкуватися й працювати разом кілька місяців. Та й, можливо, мені лише здалося, що вона поставилася до мене з прохолодою.

— Моя керівниця — Леоні, — коротко відповідає вона.

Ліфт відчиняється, і Розалі першою виходить у коридор.

— Тобі пощастило. Я б дуже хотіла працювати з Леоні. Вона неймовірно талановита дизайнерка, а її остання колекція мені особливо сподобалася. Те, як вона поєднала романтичні силуети п’ятдесятих із вінтажним мереживом, напівпрозорими тканинами й сучасним асиметричним кроєм, було геніально, — продовжую розмову, виходячи слідом.

— І що ж тобі не сподобалося в ліжку з Марком, якщо ти так прагнеш працювати з Леоні? — раптом випалює Розалі, навіть не повернувши голови до мене. 

Я завмираю, бо це саме те, чого я боялася найбільше: пліток, осуду й упередженого ставлення. Жити в Марка — справді погана ідея.

— Я не сплю з Марком.

— Можеш розповідати це комусь іншому. Але я не дурепа, — фиркає Розалі. — Ви приїхали разом на його автомобілі. Він усміхався тобі й поводився зовсім не як твій керівник. Я вас бачила. Тож зарубай собі на носі: я тобі не подруга. І ніколи нею не стану.