РОЗДІЛ 5. ЕМІЛІЯ

Спершись стегном об кухонну стільницю, мовчки спостерігаю, як тонка темна цівка еспресо витікає з кавомашини й повільно наповнює чашку.

Кухня Марка така ж, як і він сам: стильна, практична й продумана до дрібниць. Світлий камінь, матові сірі фасади, приховане підсвічування, жодної зайвої речі на поверхнях. Навіть баночки з кавою та чаєм стоять так естетично, ніби їх розставляв професійний декоратор.

Коли еспресо готове, дістаю з холодильника вершки й доливаю зовсім трохи. Вони повільно розчиняються в темній каві, забарвлюючи її в теплий карамельний відтінок. Люблю відтінки кави майже так само, як стиглої вишні. Не можу дочекатися, коли нарешті побачу творчі майстерні Maison Mireval.

Снідати не хочеться. Вирішую, що перехоплю щось уже в офісі. Коли нервую, у горло нічого не лізе.

Учора Марк так спокійно заявив, що ми поїдемо на роботу разом. Наче це найприродніша річ у світі. Для нього, можливо, так і є. Але точно не для мене. Достатньо вже того, що я живу в квартирі свого боса. Якщо ми ще й щодня приїжджатимемо до офісу разом, плітки облетять компанію швидше, ніж я встигну представитися колегам.

Але що я можу з цим зробити? Можливо, сьогодні ніхто не зверне уваги на те, що ми приїхали разом. А вже завтра я добиратимуся до Maison Mireval сама. Потрібно лише розібратися з маршрутами громадського транспорту. Подумки занотовую це до свого списку справ на вечір.

Роблю перший ковток кави, насолоджуючись її м'яким вершковим смаком, коли раптом відчуваю, як чиїсь пальці легенько торкаються мого плеча.

Я здригаюся, різко обертаюся — і врізаюся просто в Марка.

— Ай...

Він відсахується від мене, а гарячі краплі кави розтікаються по його оголеному пресі.

— Трясця! Вибач!

Поспіхом ставлю чашку на стільницю, вихоплюю зі стійки паперові серветки й, навіть не замислюючись, притискаю їх до нього.

— Ти мене злякав...

Під пальцями — тепла шкіра. Рельєфний прес, що миттєво напружується під моїми пальцями.

Після тренування Марк ще не встиг охолонути. На його тілі блищать дрібні краплини поту, а сіра майка недбало звисає з одного плеча. До мене долітає його запах. Морський бриз, прохолодний бергамот, кедр і амбра, змішані з ледь вловимим ароматом розігрітої після тренування шкіри. Ненав'язливий. Приємний. Якраз такий, що хочеться вдихнути його ще раз.

Я нервово ковтаю. Це не добре… Дивно. Навіть дуже дивно.

Не дивитися. Не думати. Не проводити серветкою вздовж його преса ще раз... наказує мозок.

Але моя долоня, здається, вирішує його не слухати. Вона завмирає на його животі на якусь непристойно довгу мить.

— Цікаво, ти планувала мене вбити чи так сильно хотіла торкнутися мого преса, що облила мене кавою? — запитує Марк

— Не треба було підкрадатися зі спини, — бурчу я.

У його сапфірових очах на мить спалахує щось тепле, насмішкувате.

— Якщо й далі так старанно мене витиратимеш, я вирішу, що ти й справді до мене небайдужа. Принаймні до мого тіла.

Його погляд ковзає до моєї долоні, яка досі лежить на його животі. От чорт. Миттєво відсмикую руку.

Я не належу до тих дівчат, у яких усе валиться з рук і яких потрібно постійно рятувати. Але відколи я опинилася в Парижі й поруч із Марком, саме такою і виглядаю — незграбною, розгубленою і втягнутою в якісь безглузді ситуації. Це дратує мене до сказу.

Не допивши каву, легенько штовхаю Марка плечем, обходжу його й іду до своєї кімнати перевдягатися.

За пів години повертаюся вже повністю готовою.

Марк стоїть біля кухонного острова. На ньому світло-бежеві лляні штани з ідеальною посадкою, молочна футболка й тонкий кардиган кольору теплого піску, недбало накинутий на плечі. На зап'ястку — сталевий годинник, на ногах — білі шкіряні лофери. І, як на зло, пасує йому це бездоганно. Схоже, дияволи й справді навчилися вдягатися в пастельні кольори, сховавши свої чорні сорочки й піджаки подалі. 

Я зупиняюся біля стіни, перекинувши через плече чорну вінтажну замшеву сумку-хобо з ручною кремовою вишивкою. У руках стискаю папку, яку вчора отримала від мадам Дюфур разом із матеріалами для стажерів.

Мовчу. Після ранкового фіаско мені зовсім не хочеться давати йому бодай найменший привід знову з мене кепкувати.

Нарешті Марк відриває погляд від екрана. Його очі повільно ковзають по мені зверху вниз. Не ховаючись. Не вдаючи, ніби випадково. 

Я напружуюся, бо розумію: він оцінює не просто мене, а весь мій образ. Марк — креативний директор Maison Mireval. Модні критики й профільні видання постійно захоплюються його роботою, пишуть про його загострене відчуття стилю, про те, як він уміє переосмислювати тенденції минулого й робити їх сучасними. За мірками модної індустрії Марк — один із тих, хто безпомилково бачить, що працює, а що ні.

Тож хоч як сильно мене дратує наше вимушене співмешкання і той факт, що Марк мій бос, його думка справді для мене важлива. Особливо якщо врахувати, що чорний жилет і кюлоти, які зараз на мені, я пошила сама. До них підібрала просту білу бавовняну футболку. Яскравими акцентами стали срібні сережки з камінцями відтінку Cherry Velvet, тонка каблучка з таким самим каменем, помада й манікюр у тому ж кольорі. 

Я затамовую подих, чекаючи, що Марк скаже хоч щось. Можливо, навіть похвалить, хоча в це я майже не вірю. Або розкритикує чи просто вкаже на якусь дрібницю. Але він лише усміхається сам до себе, підносить чашку до губ, робить неспішний ковток кави й, ніби нічого не сталося, відкушує шматок хрусткого тосту.

Ні, так не піде. Не можна так прискіпливо мене розглядати, а потім нічого не сказати.

— І що? Ти так уважно мене роздивлявся, а тепер навіть не скажеш щось на кшталт: «тобі терміново потрібен стиліст»? Чи ще щось у цьому дусі?

— Тобі не потрібен стиліст, — спокійно відповідає Марк.

Я кліпаю.

— Ти тяжієш до поєднання класики з вінтажем. Любиш, коли річ має характер, але не дозволяєш їй перетягнути всю увагу на себе. Тому й поєднала виразний жилет із простою футболкою. Червоні акценти повторюються в сережках, каблучці, помаді й манікюрі, тож образ виглядає цілісним. Ти не боїшся жіночності, але й не намагаєшся здаватися надто витонченою. Саме тому обрала кюлоти, а не спідницю. Загалом ти добре відчуваєш пропорції й не перевантажуєш образ деталями.