РОЗДІЛ 4. ЕМІЛІЯ

Переступаю поріг і повільно озираюся довкола. Весь інтер'єр витриманий у теплих відтінках грейжу*. Світлий дуб, травертин, матовий мармур, приховане підсвічування й дизайнерські меблі без жодної зайвої деталі — усе бездоганно. 

Я не кваплячись проходжу вперед, розглядаючи цей продуманий мінімалізм, і не стримуюся від коментаря:

— Хм. Не схоже на лігво диявола.

Марк, який саме ставить мої валізи біля входу, іронічно піднімає брову.

— Оце так комплімент.

— Серйозно, — розвертаюся до нього, ще раз окидаючи поглядом затишну вітальню. — Я думала, що тут усе буде чорним, антрацитовим. Гнітючим.

— Culottée, у тебе занадто застарілі уявлення про дияволів, — Марк робить крок назустріч, засунувши руки в кишені штанів.

— А, тобто зараз вони мають красиві блакитні очі й люблять пастельні відтінки? 

На секунду зависає тиша. Лише за мить до мене доходить, що саме я щойно бовкнула. Красиві блакитні очі? Серйозно, Еміліє?!

Щоки миттєво обпалює рум'янець. Я відводжу погляд, удаючи, ніби зараз для мене немає нічого цікавішого за фактуру дизайнерського дивана у вітальні.

Марк, навпаки, скорочує між нами ще пів кроку. На його губах грає ледь помітна усмішка.

— Отже, ти вважаєш мої очі красивими. І що ще в мені, тобі подобається?

Зібравши докупи залишки власної гідності, я гордо випрямляю спину.

Марк Коваль привабливий. Навіть дуже. Але він точно не потребує, щоб я повідомляла йому цю очевидну істину. У цьому світі й без мене вистачає жінок, готових обсипати його компліментами. Я не збираюся поповнювати їхні лави.

— Ти модель, Марку. І без мене чудово знаєш, що маєш гарний вигляд.

— Колишня модель, — поправляє він із помітним невдоволенням, ніби самим цим словом я його образила.

Я закочую очі, вирішуючи, що краще змінити тему й повернутися до практичних питань нашого вимушеного співіснування.

— То де моя кімната?

— Ходімо.

Марк розвертається й прямує вглиб квартири. Я йду слідом, мимохідь роззираючись. Коридор витриманий у тих самих спокійних відтінках грейжу, що й решта помешкання. Світлі стіни, дерев'яна підлога теплого пісочного відтінку, кілька мінімалістичних картин у тонких чорних рамах. Усе виглядає стильно й водночас напрочуд затишно. 

Марк зупиняється біля одних із дверей і плавним рухом відчиняє їх, пропускаючи мене вперед.

Кімната простора і світла. Великі вікна виходять на тиху вулицю, а крізь напівпрозорі штори всередину ллється м'яке світло. У центрі — широке ліжко з акуратно застеленою сірою ковдрою. Поруч — лаконічний письмовий стіл із темного дерева, а в кутку розташувалося глибоке крісло, яке так і манить згорнутися в ньому з книжкою. Уздовж протилежної стіни — містка шафа, а на приліжковій тумбі — невелика лампа. Я, мабуть, додала б ще сюди кілька яскравих кольорових акцентів, але навіть без них кімната справляє приємне враження.

— Тут затишно, — визнаю я, проводячи долонею по спинці крісла.

Марк ставить мої валізи біля шафи, випрямляється й мовчки окидає кімнату поглядом, ніби перевіряє, чи це справді так.

— Ванна за тими дверима, — він вказує на непримітні двері біля вікна. — Рушники в шафці. Якщо щось знадобиться — скажеш.

Киваю. Перспектива жити під одним дахом не тішить ні мене, ні Марка. Але принаймні зараз він поводиться спокійно, без звичної зверхності. І я раптом ловлю себе на думці, що більше не шукаю аргументів проти цієї затії.

А може, вона не така вже й погана...

Він виходить у коридор, а я, не замислюючись, іду за ним. Схоже, за сьогодні я вже звикла дріботіти за своїм босом хвостиком.

— Моя кімната ось там, — Марк киває на двері навпроти моєї.

І перш ніж я встигаю як слід обдумати власні слова, вони самі злітають із язика:

— Моя присутність не створить тобі складнощів із особистим життям?

На його обличчі розквітає широка усмішка. Глибокі ямочки на щоках й ідеально рівні білі зуби роблять її настільки привабливою, що мені доводиться нагадати собі, який він нестерпний, аби перестати на нього витріщатися.

— Еміліє, тебе цікавить моє особисте життя? — перепитує він.

Я вже відкриваю рота, щоб відповісти, але Марк несподівано робить крок до мене. Між нами майже не залишається відстані.

Його погляд ковзає моїм обличчям. Потім він піднімає руку. Кінчики його пальців ледь торкаються моєї щоки, і від цього несподіваного дотику в мене збивається дихання. Він обережно заправляє за моє вухо неслухняне пасмо волосся. Я застигаю, не в змозі ні поворухнутися, ні вимовити бодай слово. Навіть згадати, що саме хотіла йому відповісти, вже не виходить.

Помітивши мою реакцію, Марк одразу забирає руку й відступає на пів кроку. На його обличчі на мить з'являється розгубленість, ніби він сам не очікував від себе цього жесту.

Щоб хоч якось приховати власне збентеження, я поспіхом пояснюю:

— Я маю на увазі… жінки, з якими ти зустрічаєшся. Їх не образить те, що я тут живу?

Це взагалі не моя справа. Але раз уже мені доведеться жити в Марка, найменше хочеться знову вислуховувати безпідставні звинувачення чи опинитися посеред чужої сцени ревнощів. Спогад про жінку, яка з криками виставила мене з орендованої квартири, назвавши коханкою її чоловіка, досі неприємно дряпає всередині. Повторення такого досвіду мені не потрібне.

— З жінок у моїй квартирі бувають лише мама і зведена сестра.Тож розслабся. Ніхто не прийде висмикувати тобі волосся чи влаштовувати сцени. Але, до речі, це правило працює в обидва боки. Якщо тобі раптом захочеться знайти якогось гарячого француза, який навішає тобі красивих казок про паризьку романтику, сюди його не приводь. Розважайся з ним на його території. 

Я скептично вигинаю брову.

— Тобто якщо мені раптом захочеться знайти палкого коханця, доведеться шукати вільне місце, щоб усамітнитися десь під мостами Сени?

Він ледь схиляє голову набік. У сапфірових очах спалахують веселі іскорки.