РОЗДІЛ 3. ЕМІЛІЯ

Я не мала ілюзій, що Париж зустріне мене з розпростертими обіймами чи що стажування мине без труднощів. Звісно, ні. Я була до цього готова. Але знаєте, коли о сьомій ранку до орендованої квартири вривається її власниця в супроводі поліції й починає кричати, що ти коханка її чоловіка та не маєш права тут жити... Це трохи вибиває з колії.

Гаразд. Не трохи. Це перевертає життя з ніг на голову.

Мої пояснення, що я чесно орендувала це житло й навіть гадки не мала, що квартиру мені здавав її колишній чоловік, який, як виявилося, взагалі не є власником, нікого не переконали. Договір оренди виявився недійсним, бо людина, яка його підписала, не мала права цього робити. Тож замість проходити онбординг разом з іншими стажерами й знайомитися з командою Maison Mireval, я гарячково пакувала речі під гучні французькі прокльони зрадженої дружини.

І так, я запізнилася на 1 годину 45 хвилин. Якщо це взагалі ще можна назвати запізненням, а не прогулом.

Зараз я сиджу під кабінетом Марка з двома величезними валізами, розтріпаним волоссям, у пом'ятій футболці і спортивних штанах. Він мене розірве. Або виставить за двері ще до того, як я встигну сказати бодай слово.

Мадам Дюфур, його секретарка, час від часу з цікавістю поглядає в мій бік, не відриваючись від роботи. Мені пощастило, що вона саме спускалася до рецепції забрати документи від кур'єра. Впізнавши в мені нову стажерку свого боса, вона особисто провела мене нагору. Інакше охорона навряд чи пропустила б мене в такому вигляді.

Двері приймальні відчиняються, і я підводжу голову саме в ту мить, коли погляд Марка зупиняється на мені. Кутики його губ здіймаються в зневажливій усмішці. Тій самій, від якої хочеться або втекти, або негайно довести, що він помиляється. Але зараз я точно не в тому становищі, щоб сперечатися з Марком. Я підвела його. Хоч і не зі своєї вини.

— Моє вітання, міс Пунктуальність, — холодно промовляє Марк. — Радий, що ти все ж знайшла час завітати на стажування своєї мрії. Чи як ти там учора казала.

Він окидає мене з ніг до голови — від розтріпаного волосся до потертих кросівок.

— І вигляд у тебе сьогодні «бездоганний», Еміліє. У нас немає суворого дрескоду. Але є здоровий глузд. Розтягнута футболка й спортивні штани — не найкращий спосіб розпочати кар'єру в будинку моди. 

Марк говорить спокійно, навіть не думаючи підвищувати голос. Йому це й не потрібно. Кожне його слово влучає точно в ціль.

— Я можу все пояснити, — підводжуся з диванчика.

Долоні липкі від хвилювання. Серце калатає так сильно, ніби ось-ось вистрибне з грудей, але я не відводжу погляду. Його сапфірові очі холодні, мов зимове море. У них немає ані краплі співчуття — лише роздратування. Моє запізнення він явно сприйняв як особисту неповагу.

Марк мовчить кілька секунд, ніби вирішує, чи варта я взагалі його часу.

Потім повертається до своєї секретарки.

— Клер, наступну годину мене ні для кого немає.

— Гаразд.

Він знову переводить погляд на мене.

— Ходімо.

Марк розвертається й прямує до свого кабінету. Я залишаю в приймальні дві величезні валізи, прихоплюю з собою лише рюкзак і поспішаю слідом. У кабінеті він показує мені на крісло навпроти свого столу, а сам підходить до дверей і замикає їх.

Насправді я навіть рада цьому. Якщо він зачинився зі мною в кабінеті, значить, принаймні готовий вислухати. 

Марк сідає у своє крісло, відкидається на спинку й уважно дивиться на мене.

— Учора ти мало не тицяла мені в обличчя своєю папкою й ображалася, що я навіть не відкрив її. Що не оцінив тебе так, як, на твою думку, мав.

— Це ніяк не пов'язано із сьогоднішнім випадком, — не витримую я. Слова вириваються раніше, ніж встигаю себе зупинити.

— Ти ще встигнеш висловитися. Але спочатку дай договорити мені.

Я мовчки киваю. Він продовжує:

— Отже, мені справді байдуже, що лежить у твоїй папці. Я довіряю лише тому, що бачу на власні очі, а не враженню, яке про тебе склав хтось інший. Те, що ти вмієш малювати ескізи і шити одяг — навіть якщо робиш це блискуче, — ще нічого не означає. Хочеш виділитися? Працюй. Спостерігай. Учись. Пробуй нове. А не намагайся привернути до себе увагу всіма можливими способами. Така тактика брудна. І далеко вона тебе не заведе.

Сьогоднішній Марк зовсім не схожий на того чоловіка, який учора доводив мене до сказу. Ніби переді мною його брат-близнюк. І що найгірше — він має рацію.

От тільки я ж справді не запізнилася навмисне.

— Мені прикро, що так сталося. Вибач.

— Учора дорікати мені через мою пунктуальність перед матір'ю тобі було значно веселіше. Хіба ні? — незворушно відповідає Марк, навіть не відреагувавши на моє вибачення.

— Я...

Слів не знаходиться. 

У двері кілька разів наполегливо стукають, обриваючи нашу розмову.

Марк із помітним невдоволенням підводиться й відчиняє двері.

— Чого тобі, Луї? — холодно запитує Марк, навіть не думаючи відступити й пропустити його до кабінету.

— Ти не сам? — цікавиться Луї.

— Це не твоя справа.

— Прошу, тільки не спи з моделями у власному кабінеті. Це погано впливає на репутацію нашої компанії.

Закочую очі. Не те щоб я підслуховувала — вони розмовляють так голосно, що не почути їх  неможливо.

— Ти прийшов обговорювати моє особисте життя?

— Не лести собі. Ітан Колдвелл запрошує нас на вечерю до свого маєтку в долині Шеврез. Залишив запрошення для всіх.

На кілька секунд западає тиша.

— Але щиро раджу тобі не брати із собою Селесту. Вона точно не допоможе справити гарне враження.

— Переймайся своєю парою, а не моєю, — відрізає Марк.

За мить двері гучно грюкають.

Марк повертається до столу й опускається в крісло. На його обличчі досі читається роздратування, але вже за кілька секунд він бере себе в руки й переводить погляд на мене.

— А тепер слухаю твою версію ранкових подій. Спробуй мене здивувати, culottée*.