РОЗДІЛ 2. МАРК

Моя матір належить до тих людей, які, якщо вже вподобали когось, залишають цю людину у своєму серці назавжди. Це той факт про відому дизайнерку Наталі Міравель, якого ви не знайдете ні в інтерв'ю з нею, ні в її соцмережах, ні в подкастах куди її запрошуть. Але якщо вам хоч раз пощастить викликати в неї щирий захват, можете бути певні: мама запам'ятає вас надовго. Через рік, п'ять чи навіть десять вона зустрічатиме вас так, ніби ви член її родини. Обійматиме, обсипатиме компліментами й щиро радітиме вашій появі, ніби ви ніколи не випадали з її життя.

Емілія Ярова. Маленька Міля. Саме така людина.

Колись мама була її вчителькою малювання, і Міля була її улюбленою ученицею. Схоже, цей статус безстроковий. 

— Сподіваюся, я не завадила вам? — мама переводить погляд з мене на Емілію.

Судячи із задоволеної усмішки, що з'являється на її обличчі, вона вже зробила всі неправильні висновки. Мама роками мріє побачити мене щасливим, а для неї це синонім слова «закоханий». Настільки, що їй достатньо застати мене в одному кабінеті із дівчиною, аби подумки вже обирати місце для весілля.

Хоча насправді Емілія нахилилася до мене зовсім не за поцілунком. Швидше навпаки.

— Ні, звісно, не завадили, — випереджає мене Емілія. — Ми з Марком...

Мама буквально розквітає від слів «Ми з Марком». Я майже чую, як у її голові вже звучить весільний марш. Схрещую руки на грудях і ледве стримую усмішку. Ну що, маленька нахабо? Викручуйся сама.

— Тобто... я не з Марком, — швидко виправляється Емілія. — У сенсі... Марк сам по собі, а я... теж сама по собі...

Вона благально дивиться на мене, явно чекаючи, що я втручуся й усе поясню мамі.

І я втручуся. За кілька хвилин.

Нехай спершу трохи помучиться. Буде знати, як читати мені лекції про те, як я маю поводитися зі своїми стажерами. Вона потрапила сюди лише тому, що я дав слово Давиду. І я його дотримую. Але це не означає, що Емілія матиме бодай якісь привілеї. Усі мої стажери починають на рівних умовах. Якщо вона справді талановита й працьовита, дуже швидко це доведе. Можливостей у Maison Mireval більш ніж достатньо. А ось поблажок не буде.

— Я тут через стажування, — нарешті пояснює Емілія.

— О, це чудово! — мама плескає в долоні, а її захват анітрохи не меншає. — Марк прекрасний керівник. Більшість стажерів, які працюють із ним, потім залишаються в Maison Mireval.

— Справді? — Емілії не вдається приховати скепсису. Її великі чорні очі блищать, немов відполірований онікс, і впиваються в мене. Губи, вкриті насиченою вишневою помадою, завмирають у ледь помітному «о». Вона дивиться так, ніби мама щойно розповіла, що акули добровільно працюють рятувальниками на пляжі.

— Так. У Марка справжній дар знаходити таланти, — продовжує щебетати мама, не помічаючи колючих поглядів, якими ми з Емілією обмінюємося.

— Тоді для мене велика честь працювати під його керівництвом, — солодко усміхається Емілія. У перекладі з її інтонації це звучить приблизно так: «Краще б мене відправили вручну розпорювати тисячу метрів шовкової сукні».

— Дуже приємно, що ти це так швидко зрозуміла, — відповідаю таким же вдавно ввічливим тоном.  

Між нами наче натягується невидима нитка, яку ніхто не поспішає обривати.

— Еміліє, — раптом озивається мама, бездоганно перериваючи цю мовчазну дуель. — За кілька днів ми влаштовуємо вдома невелику вечірку. Приходь. Я буду дуже рада тебе бачити.

Усмішка повільно сходить з мого обличчя. Тепер вже зовсім не смішно.

Останнє, що мені зараз потрібно, — це зібрати під одним дахом Луї, мого зведеного брата, який мене терпіти не може, й Емілію, якій вистачило менше години, щоб вибісити мене.

— Дякую за запрошення. Із задоволенням прийду, — без найменших вагань погоджується вона.

Зиркає на мене. Я достатньо красномовно даю зрозуміти одним лише поглядом, що це погана ідея й у неї ще є шанс передумати. У відповідь Емілія лише переможно задирає підборіддя. Не відмовляється. Навмисно.

— Прекрасно! — мама аж світиться від радості. — Марк скине тобі адресу й пояснить, як до нас дістатися. Або, ще краще, сам тебе відвезе. 

Вона змовницьки підморгує Емілії.

Я мовчу. Заперечувати зараз — означає лише підлити олії у вогонь. Мама все одно не відступиться від цієї ідеї. 

А ось Емілія — відступиться. Я про це подбаю. Ніколи не використовував своє становище керівника задля особистих інтересів. Але цього разу зроблю виняток. Не дозволю, щоб Емілія стала ще одним способом дошкулити мені. А це неодмінно станеться, якщо Луї дізнається, що вона — дівчина з нашого з мамою минулого й знає про мене чимало того, про що я волів би не згадувати.

Емілія тягнеться до папки зі своїми ескізами, притискає її до грудей і повертається до мами.

— Було дуже приємно з вами побачитися.

— Мені також, маленька Мілю. Я завжди знала, що ти далеко підеш. І, схоже, не помилилася. Бажаю тобі успіхів у Maison Mireval.

Утримуюся від коментарів.

Хвалити стажера ще до першого повноцінного робочого дня — не найкраща ідея. Талант доводять не словами, а роботою.

— До завтра, Марку, — прощається Емілія.

— Побачимося о 9:00. І не запізнюйся.

Вона ледь схиляє голову набік. 

— На відміну від тебе, у мене такої звички немає, — нагадує вона про моє сьогоднішнє запізнення. Дарма що винен у ньому був не я, а партнери, які затримали мене перед зустріччю з нею.

Перш ніж я встигаю щось відповісти, Емілія розвертається й вислизає за двері.

Я кілька секунд дивлюся їй услід. Нахаба таки залишила за собою останнє слово.

— Чудова дівчина, правда ж? — мама не зводить із мене уважного погляду.