РОЗДІЛ 2. МАРК

Моя матір належить до тих людей, які, якщо вже вподобали когось, залишають цю людину у своєму серці назавжди. Це той факт про відому дизайнерку Наталі Міравель, якого ви не знайдете ні в інтерв'ю з нею, ні в її соцмережах, ні в подкастах куди її запрошуть. Але якщо вам хоч раз пощастить викликати в неї щирий захват, можете бути певні: мама запам'ятає вас надовго. Через рік, п'ять чи навіть десять вона зустрічатиме вас так, ніби ви член її родини. Обійматиме, обсипатиме компліментами й щиро радітиме вашій появі, ніби ви ніколи не випадали з її життя.

Емілія Ярова. Маленька Міля. Саме така людина.

Колись мама була її вчителькою малювання, і Міля була її улюбленою ученицею. Схоже, цей статус безстроковий. 

— Сподіваюся, я не завадила вам? — мама переводить погляд з мене на Емілію.

Судячи із задоволеної усмішки, що з'являється на її обличчі, вона вже зробила всі неправильні висновки. Мама роками мріє побачити мене щасливим, а для неї це синонім слова «закоханий». Настільки, що їй достатньо застати мене в одному кабінеті із дівчиною, аби подумки вже обирати місце для весілля й одяг наречених. 

Емілія ж нахилилася до мене зовсім не за поцілунком. Швидше навпаки.

— Ні, звісно, не завадили, — першою відповідає дівчина. — Ми з Марком...

Мама буквально розквітає від слів «Ми з Марком». Я майже чую, як у її голові вже звучить весільний марш. Схрещую руки на грудях і ледве стримую усмішку. Ну що, маленька нахабо? Викручуйся сама.

— Тобто... я не з Марком, — швидко виправляється Емілія. — У сенсі... Марк сам по собі, а я... теж сама по собі...

Вона благально дивиться на мене, явно чекаючи, що я втручуся й усе поясню мамі.

І я втручуся. Але не зараз. За кілька хвилин.

Нехай спершу трохи помучиться. Буде знати, як читати мені лекції про те, як я маю поводитися зі своїми стажерами.

Емілія потрапила сюди лише тому, що я винен Давиду послугу. За стільки років мій давній друг жодного разу ні про що мене не просив. А коли подзвонив і сказав, що хоче, щоб я допоміг його сестрі, я, хоч як мені не подобалася ця ідея, погодився. У мене багато недоліків, але своє слово я тримаю завжди.

Та це не означає, що Емілія матиме бодай якісь привілеї. Усі мої стажери стартують з однакових умов. Якщо вона справді талановита й працьовита — дуже швидко це доведе. У Maison Mireval достатньо можливостей для тих, хто готовий їх заслужити. Але поблажок тут не отримує ніхто.

— Я тут через стажування, — нарешті пояснює Емілія.

— О, це чудово! — мама плескає в долоні, а її захват анітрохи не меншає. — Марк прекрасний керівник. Більшість стажерів, які працюють із ним, потім залишаються в Maison Mireval.

— Справді? — Емілії не вдається приховати скепсису. Її великі чорні очі блищать, немов відполірований онікс, і впиваються в мене. Губи, вкриті насиченою вишневою помадою, завмирають у ледь помітному «о». Вона дивиться так, ніби мама щойно розповіла, що акули добровільно працюють рятувальниками на пляжі.

— Так. У Марка справжній дар знаходити таланти, — продовжує щебетати мама, не помічаючи колючих поглядів, якими ми з Емілією обмінюємося.

— Тоді для мене велика честь працювати під його керівництвом, — солодко усміхається Емілія. У перекладі з її інтонації це звучить приблизно так: «Краще б мене відправили вручну розпорювати тисячу метрів шовкової сукні».

— Дуже приємно, що ти це так швидко зрозуміла. І, сподіваюся, надалі ти не ставитимеш під сумнів ні мої рішення, ні методи роботи зі стажерами, — відповідаю таким самим удавано ввічливим тоном. 

Між нами наче натягується невидима нитка, яку ніхто не поспішає обривати.

— Еміліє, — раптом озивається мама, бездоганно перериваючи цю мовчазну дуель. — За місяць у нас планується вдома невелика вечірка. Приходь. Я буду дуже рада тебе бачити.

Усмішка повільно сходить з мого обличчя. Тепер вже зовсім не смішно.

Останнє, що мені зараз потрібно, — це зібрати під одним дахом Луї, мого зведеного брата, який мене терпіти не може, й Емілію, якій вистачило менше години, щоб вибісити мене.

— Дякую за запрошення. Із задоволенням прийду, — без найменших вагань погоджується дівчина.

Зиркає на мене. Я достатньо красномовно даю зрозуміти одним лише поглядом, що це погана ідея й у неї ще є шанс передумати. У відповідь Емілія лише переможно задирає підборіддя. Не відмовляється. Навмисно.

— Прекрасно! — мама аж світиться від радості. — Марк скине тобі запрошення та адресу й пояснить, як до нас дістатися. А ще краще — сам тебе привезе. Він усе одно їхатиме до нас, тож дорогою зможе тебе забрати.

Вона змовницьки підморгує Емілії.

Я мовчу. Заперечувати зараз — означає лише підлити олії у вогонь. Мама однаково не відступиться.

А ось Емілія — відступиться. Я про це подбаю. Ніколи не використовував своє становище керівника заради особистих інтересів, але цього разу зроблю виняток. Не хочу, щоб Емілія думала, ніби прихильність моєї матері дає їй бодай якісь переваги. І так само не хочу, щоб мій зведений брат розпитував її про наше минуле, а це неодмінно станеться, якщо дізнається, що ми знайомі давно…

Емілія тягнеться до папки зі своїми ескізами, притискає її до грудей і повертається до мами.

— Було дуже приємно з вами побачитися.

— Мені також, маленька Мілю. Я завжди знала, що ти далеко підеш. І, схоже, не помилилася. Бажаю тобі успіхів у Maison Mireval.

Утримуюся від коментарів. Хвалити стажера ще до першого повноцінного робочого дня — не найкраща ідея. Талант доводять не словами, а роботою.

— До завтра, Марку, — прощається Емілія.

— Побачимося о 9:00. І не запізнюйся.

Вона ледь схиляє голову набік. 

— На відміну від тебе, у мене такої звички немає, — нагадує вона про моє сьогоднішнє запізнення. Дарма що винен у ньому був не я, а партнери, які затримали мене перед зустріччю з нею.

Перш ніж я встигаю щось відповісти, Емілія розвертається й вислизає за двері.