РОЗДІЛ 1. ЕМІЛІЯ

— Твій брат колись врятував мені життя. І я винен йому послугу.

У мене впиваються холодні, пронизливо-сапфірові очі. Того самого глибокого відтінку, який дизайнери називають French Blue. Насичений, дорогий, бездоганний. Як шовк із нової кутюрної колекції. Якби ці очі були тканиною, я б без вагань використала їх у вечірній сукні. Шкода лише, що їхній власник дивиться на мене так, ніби я — пляма від джему на його ідеально білій сорочці з рукавами, підкоченими до ліктів.

Не надто надихаючий початок мого стажування. Хоча… та щоб йому всі лекала поплуталися! Я ж у Парижі. У Maison Mireval — одному з найвідоміших будинків моди в Європі. Такий шанс випадає раз у житті. А можливо, й не випадає ніколи. І я не збираюся змарнувати його, навіть якщо мені доведеться мати справу з найсамозакоханішим гівнюком на світі — Марком Ковалем.

Історію про те, як десять років тому мій старший брат витягнув Марка з річки, коли той тонув, я чула стільки разів, що, здається, могла б переказати її навіть уві сні. Щоправда, залежно від того, хто був оповідачем, деталі постійно змінювалися. Незмінним залишалося лише одне: Марк вижив завдяки моєму братові.

Їм було по вісімнадцять. Літо після випускного. Компанія друзів відпочивала біля річки. Саме тоді Марк розійшовся зі своєю дівчиною Мілою. Йому запропонували модельний контракт у Парижі — шанс, про який мріють тисячі. І Марк без вагань обрав майбутнє.

Не скажу, що засуджую його. Кар'єра іноді вимагає непростих рішень. Але вони з Мілою були разом кілька років, планували вступати до одного університету, будували спільні плани. А він просто розбив їй серце й поїхав.

Хоча, дивлячись на нього зараз, неважко зрозуміти, чому саме його помітили модельні агенти. Високий. Широкі плечі. Виразні вилиці, наче висічені різцем. Прямий ніс. Повні губи, надто красиві для чоловіка з таким нестерпним характером. А ті холодні сапфірові очі могли б рекламувати найдорожчі годинники чи парфуми й змусити половину Парижа повірити, що щастя продається у флаконі за 500 євро. Якщо коротко — Марк Коваль саме той тип чоловіків, якими однаково легко захоплюватися й ненавидіти.

— Так, я знаю цю історію, — спокійно відповідаю. — Але, окрім послуги моєму братові, ти міг би звернути увагу й на мої рекомендації та портфоліо.

Підсовую свою папку ближче, бо складається враження, що Марк навіть не збирається її відкривати. Можливо, я й отримала шанс завдяки братові. Але це зовсім не означає, що я бездарність.

Марк переводить погляд на папку, але так і не розгортає її.

— Цього року на 4 місця в Maison Mireval претендували понад 200 кандидатів із різних країн. Ти хоч розумієш, наскільки тобі пощастило?

Він проводить долонею по волоссю, яке недбало спадає на чоло м'якими хвилями, ніби стиліст працював над ним щонайменше годину, хоча насправді це природа впоралася сама. Відтінок нагадує натуральний Dark Beige Blonde — благородний, чистий, без найменшого натяку на жовтизну. Пасма ковзають між його пальцями, і десь на задвірках свідомості прокидається зовсім недоречне бажання перевірити, чи вони такі ж шовковисті на дотик, як здаються. Напевно, професійна деформація. Дизайнерка у мені автоматично оцінює текстури. Втім, торкатися свого керівника в перші п'ять хвилин стажування — відверто жахлива ідея. Та й узагалі торкатися Марка — жахлива ідея за будь-яких умов.

Він ніколи мені не подобався. Навіть попри те, що дружив із моїм братом. Я досі не розумію, як Давид узагалі міг із ним потоваришувати. Вони були абсолютними протилежностями. Давид — товариський, відкритий, той, хто завжди простягне руку допомоги. Марк... схоже, народився з думкою, що весь світ обертається навколо нього. І за останні десять років ця впевненість лише зміцніла. 

— Ти завжди проводиш співбесіди зі стажерами в такому агресивному форматі чи я виняток?

Кутик його губ ледь помітно сіпається.

— А ти, бачу, як була малою нахабою, так нею й залишилася.

— Я називаю це впевненістю в собі. І, між іншим, між нами всього чотири роки різниці, тож можна обійтися без образливого тону.

— Я не ображаю тебе. Лише намагаюся пояснити ситуацію. У Maison Mireval цінують талант, витривалість і здатність контролювати кілька процесів одночасно. Якщо ти щоразу огризатимешся лише тому, що хтось звернувся до тебе не тим тоном, це точно не зіграє тобі на користь.

Мене накриває хвиля гніву. Здається, цей гад спеціально провокує мене, щоб викинути зі стажування ще до його початку.

Я різко підводжуся з крісла, обходжу стіл і тицяю в нього пальцем. Марк навіть не ворушиться. Лише повільно опускає погляд на мій манікюр — глибокий вишневий Cherry Velvet. Мій улюблений відтінок.

— Ти запізнився на 20 хвилин, бо забув про нашу зустріч. Прийшов, навіть не відкрив моє портфоліо й одразу почав залякувати, ніби я справді нічого не варта. Так, я дуже хочу стажуватися у Maison Mireval. Але якщо для тебе це така непосильна послуга, то не варто було обіцяти моєму братові, що допоможеш мені.

Двері кабінету відчиняються без стуку.

На порозі з'являється жінка в молочно-білій шовковій блузі й спідниці кольору припудреної троянди. На шиї — тонка нитка перлів, на зап'ясті — лаконічний золотий браслет, а світле волосся, зібране в низький пучок, має той невимушений вигляд, який насправді є результатом бездоганного смаку й щонайменше пів години перед дзеркалом. Я впізнаю її миттєво. Тітка Наталя. Мама Марка. Або ж Наталі Міравель — як її знає світ моди. Провідна дизайнерка Maison Mireval і жінка, чиї сукні здаються створеними не з тканини, а з ранкового світла, пелюсток і чиїхось небезпечних мрій про кохання.

Я завмираю. Потім швидко прибираю палець від Марка й натягую усмішку, яка, сподіваюся, не виглядає так, ніби мене щойно застали за спробою вбити її сина.

— Маленька Міля! — раптом вигукує вона.

Наступної миті Наталі Міравель перетинає кабінет і згортає мене в обійми.

Я лише кліпаю, не одразу розуміючи, що відбувається. Вона пам'ятає мене. Не просто пам'ятає — впізнала. Несподівано. І дуже приємно.