Розділ 1.2 На третю добу

Розділ 1.2 На третю добу

Відповідь від Арістарха не забарилася.

«Автор – митець. Він має думати про високе і вічне. У пориві натхнення, у гонитві за Музою він може забути про коми та граматику, але якщо сюжет буде нецікавий то горе тому авторові!» – стояв на своєму чоловік.

Прочитавши повідомлення від Арі, Аля  зробила глибокий вдих і видих та написала відповідь.

«Цікавий сюжет важливий! Я погоджуюся з Вами, пане, але якщо у творі засилля помилок і при читанні у людей «кров з очей», то про читачів та популярність можете забути».

«Справжній Митець має бути голодним. Великі автори отримали визнання після смерті, але їх твори вічні та актуальні завжди!» – прилетіло Алі.

«Я не зрозуміла, Ви збираєтеся помирати? Я бачу, що Ви вже вважаєте свої твори геніальними, то в чому причина, що їх не читають?» – відповіла Аля та вирішила більш ґрунтовно дослідити сторінку автора, який таки вибісив та водночас розсмішив її.

– Таааак-с, подивимося... – коментувала Аля свої дії, перекладаючи сторінку Арістарха. – Хто б сумнівався, Бог Творчості та Геніальний митець. Ані палітурки нормальної, повне ігнорування порад сайту та пиха у коментарях-відповідях читачам.

Поки Аля переглядала сторінку злюки, їй прилетіло сповіщення від одної з подружок у спільний чат авторів.

«Ой, хтось на тебе запав! Алю, от скажи, як тобі це вдається? Я ж не втрималася та також написала коментар тому Анжелворду. Ну й прилетіло мені! Щоб я ще до когось з новачків у блог з порадами полізла – Боже упаси! А тобі так гарненько пише. Зізнавайся, збираєш свій фан-клуб?»

«От не треба! Пише він гарно, просто як більшість новачків відчув ейфорію від того, що опублікував книгу та вважає себе гуру, але нічого, життя швидко розставить усе на місця. Ой, не з того він починає, не з того» – написала Аля.

«О, Матір Тереза! Це ще акули матчастини до його блогу не завітали. Зараз би десь ковтав сльози у куточку, а так просто намагається випендритися. Я сама згадую, як до мене у блоги завітав Роман Добрийпан і розкатав мене, як асфальт. Але знаєш, оглядаючись на свої перші невмілі кроки на цій літературній платформі, я Ромі навіть вдячна. Він вказав мені на мої помилки. Так, дещо грубо, але він не пройшов повз. Його поради були влучними, як не крути. Я тоді взялася за вдосконалення своїх творів і рада, що тоді був той коментар, бо мені за свої перші проби пера не соромно».

Аля усміхнулася та пригадала й свій досвід спілкування з Ромою.

«Мені також від Роми прилітало, але я також не можу сказати, що у його зауваженнях не було раціонального зерна. Часом, потрібен чарівний копняк, щоб почати щось робити, чи змінюватись. Шкода, що деякі автори це не розуміють та вважають себе геніями.» – відповіла Аля.

Поки дівчина спілкувалася у месенджері з подругою, Арістарх написав відповідь.

«Я взагалі не збираюся помирати! Я буду жити вічно, бо поки живе серед людей творчість автора, його не забувають!»

– Угу, тебе забудеш, – прокоментувала Аля слова чоловіка, але відповіла інше:

«Ви ж писали, що не кожен здатен розгледіти діамант. А якщо охочих розгледіти діамант серед багнюки не знайдеться, то хто Вас читати буде? Я вже не говорю, що пам'ятати.» – відповіла Аля і одразу ж пошкодувала. Їй здалося, що вона дещо переходить на особистості та порушує кордони Арістарха, але ж до нього, як до жирафа, аж на третю добу аби ще дійшло.

«Ви нічого не розумієте, а просто страждаєте графоманством. Кому потрібні ваші солодкі романчики-одноденки? Прочитав та забув! Людям треба глибокі твори, які змусять читачів замислитися, покопирсатися в собі, відправити посил космосу» – відповів Арістарх, а щелепа Алі ледь не відпала, коли вона читала цей коментар та закипала, мов чайник. Вгараздило ж її зачепити цього посланця космосу, який точно напрошувався, щоб його послали у певному напрямку. Аля, стиснувши зуби, друкувала відповідь Арі, який уявив себе Богом Творчості космічного масштабу.

Як думаєте, що відповість Аля?

Чи торкають/обурюють/засмучують/мотивують Вас критичні коментарі читачів/авторів щодо Ваших думок?