Глава 35

— Мерзотник! Слизький покидьок! Негідник! Зрадник! Та він точно такий самий, як і всі інші лорди: безчесний, лицемірний та дріб'язковий. Очі б мої на нього не дивилися!

Марсела запустила в стіну спершу чорнильницею, що підвернулася їй під руку, а потім розкішним букетом, який так і не встиг потрапити у вазу.

— Ти, вочевидь, просто не в гуморі, — спокійно констатував чоловік, який сидів у кріслі в самому кутку робочого кабінету прекрасної дами.

— Не в гуморі?! — прошипіла Марсела, відкидаючи локони, що розсипалися по плечах. Поли її оксамитового домашнього халата розійшлися, показуючи світові найтонше мереживо нічної сорочки, що, мабуть, анітрохи не приховувало ні спокусливих грудей, ні тонкої талії. — Та я лютую! Стільки зусиль коту під хвіст: заморочити дурненьку Вів'єн, розсварити Хораса з батьком, змусити Кредігуса втрутитися у ритуал, не викликавши при цьому жодної підозри в моїй власній зацікавленості, ризикнути всім, розкривши карти канцлеру. А він! Він!!! — вона схопилася за волосся й смикнула їх щосили. — Як він тільки посмів?! Ми підписали папери, уклали договір, я виконала свою частину угоди! Не моя провина, що його люди прогавили втікачів! 

— Справді не твоя?

— Звісно ж! — фиркнула вона. 

— Ти тягнула з листом цілий день. Дала втікачам час перепочити і зібратися з думками. А потім не сказала канцлеру, що Лодлі та Колті покинули свій затишний будиночок та пішли у невідомому напрямку. 

— Ну... — злегка зніяковіла Марсела. — Припустимо, я не особливо поспішала і не стала заглиблюватися в деталі. Але не більше того. Упевнена, ці двоє повернулися б, бо йти їм немає куди. Канцлер — ідіот. Лодлі небезпечний, як хижак, думаю, він помітив стеження. Тут немає моєї провини, зрештою, я всього лише жінка, а не оперативник з магконтролю. Чому я маю тягати весь жар із печі голими руками?!

— Мабуть, лорд Луїс теж не хоче обпалюватися просто так. 

— Але надіслати дешевий букет із вибаченнями — це занадто навіть для нього, — її губи небезпечно затремтіли, віщуючи істерику. 

— Не такий уже й дешевий: тут не менше ніж півтори сотні розкішних троянд, — погляд чоловіка з жалістю ковзнув по нещасних квітах, що розсипалися по підлозі.

— Та хай подавиться ними, хай хоч цілими їх проковтне! 

— А магічний відбиток на шлюбному договорі? Ви ж встигли його підписати.

— Мене обвели навколо пальця, як сільську простачку: підпис розтанув. Фальшивка, — простогнала Марсела і скривилася, насилу стримуючи сльози. — Усе навкруги — одна велика, суцільна, нескінченна фальшивка!

Вона безсило опустилася на край столу і все-таки не витримала, розплакалася, як дитина. Чоловік підійшов до неї, погладив по плечах:

— Ти ж знаєш, що не все. Я кохаю тебе. І мені неважливо, скільки в тебе грошей чи титулів. Хочеш, поїдемо з міста просто зараз? Та начхати на цих аристократів і їхні проблеми! Бо ми, на відміну від них, можемо бути щасливими.

Замість відповіді вона ткнулася йому в плече і міцно-міцно обійняла обома руками. Куди тільки поділася відсторонена холодність і стриманість? Така ніжна, вразлива, така спокуслива і прекрасна жінка. Обманута й кинута вже вкотре. Невже вона не заслужила хоча б краплину щирості й любові?

Він і сам не зрозумів, коли її тонкі пальці впилися в його плечі. Марсела подалася вперед, притискаючись до нього всім тілом, та торкнулася покусаними від хвилювання губами його губи. Сіль і гіркота сліз розтанули в повному пристрасті поцілунку. 

Чоловік тихо охнув, відчувши крізь тонку тканину сорочки жар спокусливого до божевілля тіла. Марсела, не перериваючи поцілунку, змела однією рукою все, що лежало на столі, і відкинулася назад, тягнучи чоловіка за собою.

— Леді Вальс, — тихо застогнав він.

— Ні! — її палець торкнувся його вуст, забороняючи розмовляти. — Не леді, не сьогодні, не для тебе. Називай мене Ма́рі, називай як тоді, в юності, коли ми обидва й не здогадувалися, куди нас закине доля. — Вона рвонула з плеча халат, залишаючись перед ним практично оголеною, відкинула назад голову, дозволяючи йому милуватися гарячковим рум'янцем на щоках і божевільним блиском очей. — І я хочу, щоб зараз ти був разом зі мною, хочу, щоб...

Договорити вона не встигла — чоловік буквально позбавив її дихання, з жадібністю припавши до її рота. Доволі довго тишу у кімнаті переривали тільки важкі зітхання, дотики і стогони стали єдиним, що мало значення в усьому світі, а квапливо скинутий на підлогу одяг чудово доповнив мальовничий безлад. І лише через якийсь час, коли обидва — втомлені, змоклі, ще тремтячі від пережитого задоволення — відновили здатність міркувати тверезо, чоловік повторив своє запитання:

— То ти згодна поїхати?

Марсела провела кінчиком пальця по його грудях і животу, грайливо посміхнулася і, потягнувшись, як задоволена кішка, сіла прямо на столі:

— Так, ми поїдемо. Але спершу потрібно закінчити одну справу. Хочу відновити справедливість: нехай кожен отримає те, на що заслужив. І ти мені в цьому допоможеш.