Глава 30

Додому ми поверталися вже під ранок. Дорогою майже не розмовляли, мабуть, нам обом був потрібен перепочинок і трохи часу для роздумів. А ще я дуже хотіла залізти у гарячу ванну. Розслабитися, дати тілу, що втомився від нескінченних прогулянок, кілька годин спокою. Причому бажано в обіймах чоловіка, що мовчазною тінню йшов всього за кілька кроків попереду мене. Добре б притиснутись до нього, сховати обличчя на грудях, слухаючи, як спокійно і рівно б'ється його серце, і не думати ні про що погане хоча б до обіду.

Судячи з того, що якось Ед зменшив крок, підійшов ближче і мовчки, нічого не пояснюючи, згріб мене в обійми, це бажання було цілком взаємним.

— Ед, — тихенько простогнала я, відчуваючи, що його руки ковзають по моїх плечах і шиї, зариваються у волосся, легенько тягнуть назад, змушуючи закинути голову.

— Що?

Його губи торкнулися моєї щоки. Секунда — і він трохи прикусив мою губу, залучаючи до зовсім божевільного, зухвалого і недоречного поцілунку. Довгий, бентежливий, дуже солодкий, бажаний, на який хотілося відповідати, забувши про все.

— Скажеш, знову не місце і не час? — прошепотів він, відірвавшись на мить, але так і не розтиснувши рук.

— Скажу: "Роби так частіше". Добре?

— Ти не сердишся?

— За поцілунок? — оторопіла я.

— За те, що висмикнув тебе з твого світу і втягнув у це все.

Я всією шкірою відчула, як він завмер в очікуванні моєї відповіді.

— Знаєш, ми не впевнені, чи це правда, і не знаємо, як би все склалося в іншому варіанті. А гнатися за тим, що вже сталося, — найнеперспективніша справа у світі.

— Навіть маючи таку нагоду зовсім не гіпотетично?

— Не навіть, а особливо.

— Ти нерозумна, — похитав головою Ед.

— Це точно, не посперечаєшся, — я провела рукою по його щоці, на якій уже з'явилася колюча щетина. — Але, якщо ти не проведеш нас у будинок прямо зараз, не відігрієш і не даси по-людськи виспатися, я точно збунтуюсь.

— Ну, тримайся тоді, королівство.

— Непереливки буде всім, гарантую, — пригрозила я, навіть не намагаючись придушити позіхання.

— Тоді ходімо. Безпека Ареона понад усе, — він потягнув мене у бік чергової темної алеї.

— А ще казав, що одинак і авантюрист. Дивися, кілька днів у моєму суспільстві — і ти готовий рятувати країну від грізної та сердитої мене.

— Ти погано на мене впливаєш, згоден.

Знайомому будиночку на перехресті я зраділа, наче рідному, проте Ед виходити з-під прикриття дерев не поспішав.

— Стривай, — він притримав мене й завмер, мало не принюхуючись.

— Що? Вартові? Не видно нічого в цій темряві.

— Н-не знаю, немає нікого ніби-то, — напружено озвався він. — Але надто спокійно: собаки не гавкають, птахів не чути, тиша така неприродна. Почекай тут хвилинку.

  Він уважно озирнувся на всі боки, але, так і не виявивши нічого підозрілого, обережно рушив уздовж будинків до перехрестя. Я зітхнула, подумки благаючи небо змилосердитися і послати нам гарячу воду і чисту постіль замість озброєних патрульних. І мало не закричала від жаху, коли хтось навалився на мене зі спини, вивернув руку і затис рота. Ривок назад відгукнувся щемлячим болем у плечі, я втратила опору під ногами й заковзала носками туфель по бруківці.

Ед, що встиг відійти на пристойну відстань, обернувся на шум. Завмер на мить, диким котом метнувся назад, на ходу зриваючи з пояса ножі. Замахнувся, але відразу опустив руку, мабуть, побоявшись зачепити мене.

Крок назад — і нападник затяг мене у провулок, точніше, в якийсь щурячий лаз між будинком і сараєм. Щосили потягнув геть, йдучи далі від відкритого місця. Я вивернулася і з усієї сили вдарила ногою назад. Не поцілила, на жаль, лише рівновагу втратила, але хоч змусила викрадача збитися з кроку та послабити хватку.

— Тихо! — Гарячий шепіт буквально обпік вухо. — Не кричи — помітять, і тоді всьому гаплик.

Що? Я сіпнулася, не розумом, а якимось звіриним чуттям уловивши в шепоті знайомі інтонації. Мене з силою розгорнули й притиснули спиною до стіни, все ще затискаючи рота.

— М-м-м...

— Та тихо тобі!

І Хорас, чортів молодший лорд Гейб, прибрав руку, дозволяючи мені нарешті вдихнути.

Ідіот. Просто зразковий, еталонний ідіот, єтітьська ти богомиш! Втім, хоч не доведеться витрачати час на пошуки: прямо тут допитаю, вб'ю і закопаю.

Якщо встигну, звісно.

Не знаю, на що Хорас розраховував. Серйозно думав, що Ед нас не наздожене, чи все ж сподівався встигнути пояснити свою поведінку? У будь-якому разі помилка вийшла феєрична, хоча змушена визнати: лорду Гейбу забракло буквально однієї секунди.

Удар у сонячне сплетіння вийшов карколомним у всіх сенсах цього слова. І поки син канцлера беззвучно хапав ротом повітря й осідав у багнюку, Ед встиг квапливо оглянути й навіть обмацати мене на предмет пошкоджень.

— Ти в порядку? — спитав так тихо, що я спершу не розібрала.

— Порядок!

— Заткніться обоє, — хрипко долинуло з землі. — І магію не активуйте в жодному разі.

— Що? — я перевела здивований погляд на Еда, але той лише похмуро кивнув і притиснув палець до губ.

— Стеження, — видихнув коротко.

Нахилився, схопив Хораса за комір, піднявся на ноги та з усієї сили втиснув у стіну:

— Що тут відбувається? Говори, інакше...

Ед загрозливо потягнувся до кинджала, а я проковтнула клубок, що раптово утворився в горлі. Хорас, хоча був ширше в плечах і в цілому міг похвалитися непоганою фізичною формою, помітно поступався Едвардові як у зрості, так і швидкості реакції. Воно й зрозуміло, навички тренувань в них явно були різні. Багатенький син канцлера немов грав роль небезпечної людини, а маркіз Дрейтвінд був нею насправді. Хорас, без сумніву, повинен був мати непогану бойову підготовку, але що вона дає проти навичок людини, яка звикла виживати серед найманців і викручуватися з колотнеч усіма доступними способами?