Глава 28

Ми разом пройшли за Еньяном Колті.

— Зброю сюди, інакше розмови не буде, — сухо поінформував слідчий.

— Звідки вона у нас? — здивувалася я, але тут же притримала язика. Ед мовчки вийняв з потайної кишені аж три короткі метальні леза і з незворушним виглядом поклав їх на стіл.

— І кинжальчик, хлопче. Не соромся, тут усі свої.

Ед шанобливо цокнув язиком і додав до лез довгий кинджал, знятий з перев'язі на спині. Чорт. Я ж бачила, як він одягався, нічого там не було! Коли тільки-но встиг? Шахрай.

— І артефакти, будь ласка.

Клас. Просто клас.

— Не атакуючі, — холодно озвався маркіз. — Обшукувати будете?

— І не мрій. Тебе й так наскрізь видно.

— Ви закінчили? — поцікавилася я медовим голосом, відчуваючи, що повільно, але невідворотньо закипаю. Дитячий садок якийсь, посваріться ще за іграшки, захисники. Обом випишу від душі.

Чоловіки, схоже, погрозу у моєму тоні помітили та оцінили. Принаймні, посідали один навпроти одного, не забуваючи мірятися багатозначними поглядами, але обмін шпильками зупинили.

— Отже, версію газетярів я вже знаю. Слідчу також, після сьогоднішніх допитів кристально зрозуміло, що риють вони не там і не туди. Свої думки поки що залишу при собі. Розповідайте, — чи то дозволив, чи то наказав слідчий. — Щиро й відверто. Як усе було насправді. І з самого початку.

Оповідання вийшло довгим, просто дуже довгим. Еньян Колті дослухав до кінця, потім засипав нас неймовірною кількістю питань: від того, о котрій годині в крамницю заглядала Вів'єн, до подробиць моїх суперечок з Хорасом. Всі наші відповіді він скрупульозно переносив на папір, відзначаючи галочками особливо цікаві моменти.

З деяким полегшенням я зазначила, що в якийсь момент насторожена ворожість на його обличчі змінилася на зацікавленість і навіть легку, просто найнепомітнішу тінь схвалення.

— Хронометр із вами? — уточнив він, коли ми, зовсім змучені цим допитом, замовкли.

Замість відповіді Едвард мовчки вийняв сяючий золотом кругляш і безтурботно вклав його у простягнуту механічну руку. Вільям зважив артефакт на долоні, відкрив кришку, помилувався стрілками, примружився, вловлюючи ледь помітні відхилення у підпросторі. Потім повернув хронометр власнику.

— Так. Звучить, звісно, це дико. Але набагато правдоподібніше, ніж писанина у газетах.

— Вілл, ви допоможете нам? — уточнила я тремтячим голосом.

— Ні, викличу патруль і передам йому ваші свідчення, — злегка роздратовано озвався він. — А чим я на твою думку зайнятий?

— Ви знаєте, що сталося у храмі після того, як ми втекли?

— А нічого: людей вивели, храм опечатали. Коло Передбачень пошкоджено, будівля в тріщинах, а король, зважаючи на все, лютує.

— Що з Вів'єн?

— Під наглядом. Її та Хораса Гейба допитали із залученням сторонніх фахівців. Жоден з них не виявив відбитка тимчасової магії. Більше того, Хорас стверджує, що його зацікавленість цим питанням продиктована обов'язками у рамках службового розслідування — і все тут. І оскільки це розслідування має місце насправді, його звільнили.

— Тобто, як? Гейба випустили, а Ві за ґратами? — очманіла я.

— А ось і ні. Наречений у неї, схоже, впертий за стадо віслюків. Заявив, що визнаний наречений несе повну відповідальність за подальшу долю нареченої. І оскільки немає прямих доказів її провини, наполіг, щоб дівчину помістили під спостереження в будинок її батьків, а не в міські каземати. За обставин, що склалися, це більше ніж просто успіх. Я сказав би, тягне на лицарський вчинок, якби вірив у його безкорисливість хоч на гріш. Але, як би там не було, Вів'єн сита, ціла і в безпеці. На відміну від тебе, він раптом хмикнув і поправив сам себе: — Від вас обох.

— У них немає доказів, щоб звинуватити Вів'єн чи Хораса, — Едвард зовсім не перейнявся радістю від цих новин. — Значить, нас ловитимуть із подвоєною силою. І точно не для того, щоб запропонувати корону.

— Радий бачити, що ви розумно оцінюєте свої шанси, юначе.

— Проте Ед має право хоч на справедливий розгляд діла. Він просто виживав, як міг, і не винен у тому, що одержав заборонений дар.

— А хто взагалі каже про справедливість? Думаєш вона є? Вас не приймуть, що б ви там собі не казали. Згадай, перед тобою зачинилися багато дверей, тільки тому, що ти — втрачена душа, жертва забороненого ритуалу. І нічого, небо на землю не впало. До речі, ніколи не думала, чому таких, як ти, уникають?

— Ви самі казали, — неприємні спогади змусили напружитися. — Хаосити…

— Які втілили тебе у твоєму власному тілі. Дванадцятирічному. Тридцятилітню тебе — у тебе-дитину. Ні на які міркування не наштовхує? — він багатозначно вказав на настінний годинник з ходиками.

Та ну! Ми з Едом здивовано переглянулися, а еньян Колті продовжив з виглядом університетського професора:

— Дивлюся, потроху розумієте. В основі цього обряду лежить сплав магій простору, зіткнення світів та часу. Про це не говорять усі поспіль, у подробиці присвячені слідчі на кшталт мене чи співробітники магконтролю, для інших же ти уламок чогось небезпечного, хоч і незрозуміло чого саме. Ти не несеш у собі магію часу, але ти частина цієї магії, доказ її могутності, того, що вона справді може змінювати долі. Втрачені душі — вічний докір в очах ради архітекторів, короля та його міністрів: дивіться, мовляв, зло не в магії, а в тому, як ви її використовуєте. Але при цьому чотирисотрічна заборона залишається чинною, і на узбіччя життя викидають саме тебе. Це справедливо?

Едвард з шумом відсунув стілець, підійшов до мене, поклав руку на плече, стиснув, ділячись хоч і малою, але підтримкою.

— Он воно що, — мені важко вдалося зберегти рівний тон. — З пошуком справедливості збагнула, не маленька. А ось про магію було несподівано. Якщо ви зараз скажете, що в цьому контексті наша з Едом зустріч не випадкова, я навіть не здивуюся.

— Імовірність, скажімо так, ненульова. Управління часом – річ тонка та складна. Втручання у природний перебіг подій призводить до відхилень у реальності. Це як кола на воді: малі гасяться самим простором, великі сягають берега. Тож до другого втілення можуть додаватися не лише бонуси у вигляді блискавок, а й усілякі несподіванки.