Глава 26

Відпочити мені, ясна річ, не вдалося. Варто було Еду вийти за поріг, як на мене накотило гостре почуття тривоги. На вулиці вечоріло, але мені було самотньо і незатишно до жаху.

Події минулого наполегливо вимагали аналізу та осмислення. Ед так упевнено стверджував, що його родина не мала відношення до забороненої магії, що я міцно замислилась. Можна, звичайно, допустити існування якихось прихованих генів, але якщо здатність керувати часом передається безпосередньо, то варіантів залишається не так багато: батько чи мати, більше нема кому. І, якщо мати Едварда ні до чого, виходить, королю є про що розповісти світу.

Виглядало це відверто нереалістично. Приховувати таємницю такого масштабу протягом стількох років, коли ти найпублічніша особа в країні? При тому, що найближчі друзі, на кшталт канцлера Гейба, сплять і бачать себе на твоєму темлому місці? Неймовірно. Хоча… своїх дітей у короля так і не з'явилося, навіть позашлюбних. Цьому має бути пояснення.

Кредігус від початку розумів, що отримає трон. І також добре знав, що для цього йому потрібна чиста репутація. Одна річ — посвятити в таємницю законну дружину, чиє щастя та благополуччя пов'язане з твоїм власним, інша — плодити бастардів від випадкових зв'язків. Отже, якщо Ед має рацію у своїх побоюваннях, зустріч зі справжнім батьком обіцяє йому лише проблеми. 

Бідолашна Елейн. Аж раптом всі її неприємності почалися ось так, із зачинених дверей за спиною людини, якій вона ризикнула довірити першу ніжність і пристрасть?

Душу кольнуло гострою жалістю та непроханими сумнівами.

Ні. Дурниці. Як би там не було, Ед явно пішов характером у сім'ю матері, за що слід було подякувати і небу, і магії, і долі. Зусиллям волі я заштовхнула глибші зрадливі думки. Все, що я можу зараз зробити, — це вірити людині, яка вже ризикнула своїм життям заради мене. До біса сумніви! Як говорили у моєму світі, думка матеріальна.

Спати я так і не лягла, але заварила міцну каву і влаштувалася на дивані. Чекати.

Едвард повернувся ближче до десятої години. Цілий і неушкоджений, слава всім богам! Але похмурий, як зимова ніч. Мовчки закрив замки, поставив на підлогу не дуже об'ємну сумку, виклав на стіл вечірні газети, звалився на диван й, безсило відкинувшись на спинку, видихнув:

— Одяг роздобув, але взагалі-то у нас серйозні проблеми, Грейс.

На лобі в нього прорізалася глибока зморшка, та й не сподобався мені тон, яким Едвард це промовив. Пояснення, втім, не забарилося.

— Твоя крамниця опечатана, співробітників весь день допитували, але надвечір відпустили. Особисто я всередину не сунувся, щоб не нарватися на засідку, тобі туди не можна повертатись ні в якому разі. Моє майно та рахунки теж під арештом, але це було передбачувано. А ось того, що вони дістануться, та ще й у такі короткі терміни, до всіх моїх тіньових вкладів, я не міг уявити, і це вже дуже погано. Про них знали одиниці довірених людей, більшої частини яких навіть в місті немає. Мабуть, пастку розставляли давно, сьогодні просто зачинили кришку.

Ед замовк, відібрав у мене чашку з кавою і випив її одним ковтком. Я квапливо розгорнула газети і пробіглася поглядом по заголовках. Ох, матусенько рідна! Наші портрети крупним планом, кадри з храму, уламки стін та скла, сяюче вогнями Коло Передбачень. «Замах на корону чи зухвала диверсія в самому центрі столиці?», «Таємничі порушники закону виявили себе», «Оголошено нагороду!», «Розшукуються», «Жіноча заздрість чи змова?» — і багато в тому ж дусі.

Я скривилася. Гидота яка! Погані газетяри висували найнеймовірніші теорії: від того, що я вирішила вбити колишню подругу та її нареченого з ревнощів, до того, що Едвард Лодлі виявився підкупленим адептом хаосу та іноземним шпигуном.

— Тут нічогісенько про магію часу.

— Пил у вічі, теорії на будь-який смак і колір. І жодного слова правди, а це означає, що вказівку мовчати дано на найвищому рівні. Висновки про те, хто справжній винуватець того, що відбувається, напрошуються самі собою.

Він уперся ліктями в коліна, скуйовдив пальцями волосся і продовжив задумливо:

— Наразі просто не знаю, кому взагалі можна вірити. Пішки з міста не втекти, документи перевіряють на всіх дорогах, варти більше, ніж листя в парку восени. Звертатися до найнятих фахівців — надто великий ризик. Бачила нагороду, яку за нас призначили? Я навіть засуджувати не стану, якщо нас видадуть. Сам би здав, не моргнувши оком.

— А що з Хорасом та Вів'єн?

— Гадки не маю. Глухо. І запитати нема в кого. Судячи з новин, правди ми зараз ні від кого не доб'ємося, — він у задумі дивився перед собою. — Отже, якщо виберемося з міста, то грошей нам вистачить максимум до...

— Ні.

Він здивовано замовк.

— Я нікуди не втечу.

Задумливість на обличчі Еда змінилася складним сплавом емоцій, такою собі сумішшю здивування, недовіри і поганого передчуття.

— Ні ти, ні я не зробили нічого поганого. Ми не злочинці, — сказала я з натиском на слові "ні". — Чому ховатися, тікати, шукати лазівки й ухилятися від пасток повинні ми?

— Бо хочемо спокійного життя?

— А воно буде спокійне? — я підвела брову. — З таким-то шлейфом за спиною.

— І що ти пропонуєш? Вийти на головну площу та трубити про власну невинність?

— Не знаю. Але хіба ти не бачиш, що все це одна афера довжиною в тридцять років? І винні у ній, схоже, зовсім не ті, кого зручно вважати винними. Не знаю, як тебе, а мене не влаштовує перспектива все життя тинятися по світу, втративши те, що я з такими зусиллями знайшла, тремтіти від кожного гучного звуку і шарахатися від будь-якої тіні.

Ед криво посміхнувся і влаштував підборіддя на переплетених пальцях рук.

— Я не вірю у справедливість. Тільки в ресурси, силу та спритність. А цього у канцлера з королем більше, ніж у нас.

— Але ж я вірю! — мало не тупнула я ногою.

Замість відповіді він знизав плечима і криво посміхнувся. М-да, знайшла, кому і що доводити. І як. Словами і припущеннями, не підкріпленими жодним доказом.