Глава 24

— Леді Марсело!

Чоловік у скромному сірому костюмі гукнув даму, що завмерла на тротуарі. Та з відвертим небажанням відірвала погляд від громади храму. По могутніх стінах розкинулося широке павутиння тріщин, вибиті вікна темніли незрячими провалами, бруківка кругом була густо усіяна шматками штукатурки, кам'яною крихтою і осколками скла. Варта оточила будівлю широким кільцем, поруч метушилися люди у форменому одязі служби магічного контролю.

— Ах, це ти, — спокійно відзначила вона і, спершись на підставлений лікоть, неквапливо попрямувала геть від храму.

— Що сталося всередині? Ви не поранені? Я чув, був вибух, є постраждалі, — у голосі чоловіка прорізалися тривожні й водночас сердиті нотки.

— Не те щоб вибух, так, пошуміли трохи, — с огидою відмахнулася Марсела, — та й постраждали лише схильні до істериків пані й ті, хто надмірно налягав на дармове вино.

— Леді, ви обіцяли, що будете обережні. Що вам нічого не загрожуватиме.

— І не загрожувало. Мене охороняли люди короля, а потім усіх глядачів благополучно вивели із будівлі. Його величність пропонував послуги своїх лікарів, але я відмовилася: ніщо так не вбиває пристрасть у чоловікові, як упевненість у тому, що його обраниця хвора та немічна. Кредігус цінує мою рішучість і стійкість, нема чого розчаровувати вінценосну особу.

По обличчю чоловіка пробігла хмарка роздратування, але тут же зникла: тримати думки при собі він умів краще за багатьох.

— А що з будівлею?

— Архітектори латають, як можуть, щоб уберегти храм від руйнування, але підозрюю, що нікому нічого не загрожує. Канцелярія взяла справу під особистий контроль і нікого туди не пускає: типова чоловіча гра в героїзм та таємниці для підняття власного авторитету у чужих очах. Якщо вже ця дівчина з іншого світу змогла впоратись з Колом Передбачень, то найкращим магам королівства діла на п'ять хвилин.

— Марсело ... — Його пальці стиснулися на її руці, видаючи хвилювання.

— Леді Марсела Вальс, — спокійно, але твердо відповіла та. — Віконтеса Майєн, не забувайте.

— Як накажете, — покірно опустив чоловік. — Але чи варто було лізти в саме пекло? За всієї поваги, ви дуже вразливі, не можна так ризикувати.

— Ризикую я, тільки коли граю із зав'язаними очима. Тому, — вона обдарувала його найчарівнішою зі своїх усмішок, — у мене є ти: вірний, щирий, відданий, не здатний на лицемірство. Зовсім не такий, як ці дворяни.

Чоловік не відповів, але очі його спалахнули вдячністю. Марсела дозволила собі легким жестом струсити з сірого сюртука неіснуючу смітинку, на секунду затримавши руку на грудях співрозмовника.

— Увечері. Все, про що ти думаєш, буде ввечері, — прошепотіла одними губами і відразу натягла на обличчя маску байдужості: — Тобі вдалося простежити за ними, як я просила?

— Так, моя леді, — відповідь вийшла на півтону нижче, ніж зазвичай, та й хрипотця в голосі видала зайве хвилювання.

— Вони ще у місті?

— Так. Але, гадаю, це ненадовго.

— Тебе ніхто не помітив? Як тоді... Твої люди бувають необережні.

— Ні вартовий, ні магконтроль, ні, ясна річ, об'єкти. Я зробив все сам, вирішив, що це надто важливо для вас.

— Добре. Дякую.

— То що далі? Ці відомості можна вигідно продати: на чорному ринку за живі гроші, або ще краще — представникам влади.

— Я сама вирішу, кому це краще дізнатися! — перебила Марсела так різко, що чоловік здригнувся. — Ти не бачиш усієї картини цілком. Ця парочка — дрібна рибка, а я полюю на великого хижака.

— Його величність?

— Кредігус уже був у моїх обіймах, але вислизнув. Шкода, з нас могла б вийти прекрасна пара, але все-таки в нашому світі надто сильні умовності. Не залишив мене з порожніми руками, і на тому спасибі: титул віконтеси і крихітна напіврозвалена садиба в глушині — це краще, ніж звання подавальниці в шинку. Але скажу відверто, я можу отримати більше, значно більше. Як і ти.

— Особливо, коли садиба вже не розвалюється, та й глуш давно вже не глуш і приносить постійний дохід.

— Яким я завдячую твоєму досвіду, вправності та чуттю. Не думай, що я забудькувата.

— Що ви, леді Марсело, я не дозволив би собі жодної образливої думки.

— Знаю, — вона кинула на нього хитрий погляд, потім відвернулася. — І вірю тобі. Тому прошу ще раз: будь обережний і не говори зайвого. Поки що все йде непогано, але в мене є сумніви щодо того, як вчинити далі.

— То не розкажете, що задумали?

— О ні, вибач. Не тому, що не довіряю, просто не треба вплутувати сюди ще й твої почуття. Я хочу вберегти від непотрібних хвилювань, розумієш?

— Не зовсім.

— Але хоч би віриш?

Він замислився, дивлячись на проїжджаючі екіпажі, торговців і перехожих, і водночас не помічаючи їх. Марсела насупилась, в грудях гидко стиснулося від його невпевненості. Їй хотілося б почути відповідь прямо зараз, не хотілося чекати, поки вона закінчить цю внутрішню боротьбу. Якщо людина мовчить, значить сумнівається.

— Я боюся втратити вас, Марсело, — нарешті відповів чоловік. — І якщо для того, щоб заслужити ваше кохання, від мене потрібна лише довіра, то так, я вам вірю.

— Дякую, — з почуттям видихнула вона. — Я цього не забуду.

Бруківкою простукали кроки королівських вартових — до храму поспішав чималий загін. Марсела проводила їх глузливим поглядом: ніби без варти там мало людей, ще й цим нема куди себе подіти. Не інакше як протистояння його величності та канцлера вийшло на новий рівень.

Втім, після сьогоднішнього це не дивно. Зовсім не дивно. Подумати тільки, як життя схоже на карткову гру: лише кілька слів, сказаних правильним людям у правильний момент, — і ось уже колода перетасувалася зовсім новим, незбагненним, непередбачуваним чином. І, здається, мало хто помітив, чия рука зсунула першу карту.

Леді задоволено зітхнула і сильніше сперлася на руку супутника.

— Проведи мене додому, будь ласка, я дуже втомилася, мені треба подумати в тиші та спокої. І заразом відправити пару термінових листів. Існує кілька варіантів розвитку ситуації, але лише один веде до правильного результату. Залишилося збагнути, який саме, і випередити інших.