Глава 23

Відірватися від переслідувачів таки вдалося, це Ед зрозумів хвилин за десять шалених перегонів. Залишалося піднести хвали вищим силам за те, що коні не збили нікого по дорозі, не послизнулися на відполірованих до блиску камнях бруківки, що віз не перекинувся і не впав у річку з одного з двох мостів.

А прокльони в спину можна і пропустити повз вуха. Лаятися він і сам умів не гірше за деяких.

Ед натягнув віжки, змушуючи коней зупинитися на краю особливо завантаженої перехожими торгової вулиці, зістрибнув на землю, відчинив дверцята.

— Ти як? Йти зможеш?

Грейс Колті, яка до цього сиділа на підлозі, відірвалася від споглядання порожнечі і повернула до нього бліде обличчя.

— Що? Куди йти? — спитала страшенно байдужим голосом.

— Далі від воза. Його шукатимуть і знайдуть. Потрібно загубитися, поки все місто не вибухнуло від чуток.

Вона знесилено опустила голову на коліна і тихенько застогнала. Потім стиснула кулаки, з силою вдарила ні в чому не винне м'яке сидіння і підвелася.

Спершу вони йшли досить швидко, потім натовп почав ущільнюватися, довелося зменшити крок. Ед ні на хвилину не відпускав долоню дівчини, боячись, що Грейс ось-ось зірветься в істерику або остаточно втратить сили. Час підтискав, треба було дістатися безпечного місця якнайшвидше. Звичайно, в крайньому випадку завжди можна знову запустити хронометр, але за такого скупчення народу навряд чи це особливо допоможе: їх затиснуть у натовпі і рано чи пізно схоплять.

Провулки, ринкові стійки, лотки та магазинчики, постійні косі погляди через плече, шалений пульс у скронях. Ед впевнено пройшов заплутані ряди, через вузький провулок вийшов до складських будівель. Грейс безвольною лялькою прямувала в півкроці позаду.

— Ед… Стривай, — вона раптом вивільнилася з його хватки і тяжко сперлася на стіну чергового сараю. Губи її небезпечно затремтіли, по щоках пробігли перші сльозинки. — Нас схоплять, так? Це… це все?

— Ні, — відрізав він сердито, але максимально твердо. Нехай відчуває хоч краплю впевненості в тому, що все буде добре, і не має значення, наскільки примарне їхнє майбутнє насправді. — Ніхто нас не чіпатиме. Ні тебе, ні мене.

Він підійшов упритул, змусив її розвернутися, взяв обличчя в долоні.

— Я нас витягну, чуєш? Ну, Грейс, я ж Верткий Ед, а не якийсь там кишеньковий шахрай, — він безтурботно посміхнувся, наплювавши на свої власні похмурі прогнози. — Чи забула?

Вона розгублено кліпнула, вчепилася в його руки, наче потопаючий у борт човна. Недовірливо усміхнулася куточками губ. Не повірила, звичайно, не зовсім же дурна, але дуже хотіла вірити.

— Отак, молодець.

Ед не втримався і легенько поцілував її. Розпатлані блакитні пасма лоскотали шкіру, від них пахло квітами і зовсім трохи — пилом. У величезних очах хлюпав цілий океан емоцій: страх, розпач, здивування, що він усе ще тут, не покинув, повернувся, допоміг. І, можливо, навіть знає, що робити далі. Привід перейнятися усвідомленням своєї значущості, але, на жаль, ситуація трохи не та.

А втім, демони з нею, з гонитвою, за такі моменти можна й ризикнути головою. У розумних межах, звичайно, і вже точно не її головою, а решта — тьху, дрібниці.

— Ми вже майже на місці, — він змусив себе повернутись у реальність. — Обіцяю, що дам поревіти досхочу, коли дістанемося до укриття, але поки що доведеться трохи потерпіти.

Вона часто закивала, квапливо витерла обличчя рукавами, заплющила очі, кілька разів глибоко зітхнула. Сильна, тримається, незважаючи на те, що півгодини тому мало не загинула.

Безпечним місцем виявився крихітний доглянутий будиночок на стику трьох вулиць, чи то простора сторожка, чи то переобладнана під житло торгова лавка. Зате вікна на дві сторони та чорний вхід у наявності. Переконавшись, що поряд немає жодного перехожого, Едвард буквально заштовхнув Грейс усередину, опустив усі штори, замкнув замки на дверях і приклав руку до пульсуючого відбитку на стіні.

— Це сигнальна система, — пояснив коротко, спостерігаючи за тим, з яким подивом дівчина оглядає несподівано затишне приміщення. — Якщо хтось запускатиме пошукові заклинання в межах трьох кварталів, ми дізнаємося.

— А цей будинок…

— Моя маленька таємниця. Нелегальна, зрозуміло, з погляду майнової реєстрації, — усміхнувся він і зробив запрошувальний жест рукою. — Ну, розташовуйся, чи що? Вперше приймаю тут гостей. Плакати будеш на кухні чи у вітальні? На кухні є рушники, цілий запас, але на дивані подушки, теж ніби годяться.

Вона розгублено моргнула, зробила кілька кроків углиб кімнати. Спіткнулася, зачепившись за край пухнастого килима, тихо вилаялася, роззулася, озирнулася на всі боки.

— Я можу сходити за пледом та знайти на кухні шоколад. Що там ще потрібно у таких випадках? — дуже по-діловому поцікавився Ед.

— Шоколад — однозначно треба. Багато. Багато шоколаду. Саме те, щоб втішити дівчину в розпачі.

— Якось непереконливо ти ридаєш. У провулку виглядало натуральніше, — він припав плечем до стіни, відчуваючи, як азарт погоні потихеньку сходить нанівець, залишаючи після себе стомлену тривожність. Чесно кажучи, хотілося сповзти на підлогу або як слід вилаятися, але з цим була очевидна проблема: розклеюватися можна тільки по черзі, аж ніяк не одночасно.

Вона бездумно висмикнула кілька шпильок, руйнуючи залишки зачіски, зосереджено насупилась і… раптом тихенько засміялася. Спершу невпевнено, потім все веселіше і веселіше. Хвилина — і Грейс майже зігнулась від сміху, сповзаючи на підлокітник дивану.

— Вибач, не можу, — на очах все ж виступили сльози, але зовсім не від розпачу. — Я справді намагаюся розплакатися, але не виходить, — вона розвела руками. — Це… Це… Здається, нервове, — вона сховала обличчя в долонях.

— Гаразд, не принципово, — вдавано зітхнув він. — Іншим разом спробуєш.

Відповіддю стало невиразне «угу-у-у-и-и-и». Він підійшов і сів поруч. Обережно привернув її до себе, погладив тремтячі плечі. Вона таки схлипнула і уткнулася в нього носом, обняла обома руками, притулилася щосили. Сорочка на грудях миттю стала мокрою від сліз.