Глава 20

На мій величезний подив, день пройшов абсолютно спокійно: ні перевірок, ні натовпу дізнавачів, ні зацікавлених сусідів. Схоже, нічні пригоди залишилися таємницею як для влади, так і для місцевих роззяв. Увечері я закрилася в лабораторії з дорогоцінними кресленнями і забула про те, що відпочивати теж іноді треба. У результаті дві безсонні ночі зробили свою справу: задоволена виконаною роботою, я задрімала прямо за стійкою. Жоззі люб'язно розштовхала мене і прогнала нагору, Брем пробурчав щось на кшталт «вночі треба обіймати з не артефактами, ох, не з артефактами, Грейсі», але на тому й заспокоївся.

Прокинулася я вночі. Потяглася, спокійно позіхнула, перекотилася на інший бік — і мало не підскочила на ліжку.

— Тихо тобі, не кричи.

Ед відклеївся від підвіконня, на якому сидів незворушно, і нечутно, зовсім по-котячому, ковзнув ближче. У напівтемряві він здавався ширшим у плечах і вищим, ніж звичай.

— Господи боже! — я підтягнула ковдру, що збилася на бік, вчасно згадавши, що сплю так, як звикла у своєму світі: у коротенькій маєчці та білизні, тобто, за місцевими поняттями, практично голяка. — Це що, така традиція, лякати мене до заїкуватості при кожній зустрічі?

— Вибач, цього разу справді не хотів. Як і пробиратися без дозволу у твоє житло. Але вирішив, що це безпечніше.

— Безпечніше, ніж що? — Обережно уточнила я.

— Ніж усе, — він безсоромно витріщився на мене, ніби намагався розібрати в темряві кожну деталь. Я зрозуміла, що нестримно червонію: напівгола, розпатлана, заспана, ще й наодинці з молодим і дуже привабливим чоловіком у спальні. — Потрібно поговорити. Щодо Кола Передбачень ти не передумала?

— От чесно, — я проковтнула в'язкий ком у горлі, — відповідати правдиво немає жодного бажання. Інстинкт самозбереження та банальна логіка вимагають сказати, що передумала, щоб ти дав мені спокій.

— Ага, зрозуміло. І на церемонії маєш бути присутня особисто?

— Це навіть не обговорюється.

— Я так і думав, — хмикнув Ед. — Одягайся, прогуляємось.

— Серед ночі? Куди і навіщо? І взагалі, відвернися, — голос дуже невчасно затремтів. 

— І що нового я побачу? — посміхнувся він, але прохання виконав. Більше того, передав блузку і спідницю, що висіли на стільці. — Ти ж спала поверх ковдри.

— Едвард Лодлі! Май совість. Ти ж аристократ. Дворянин. Тебе зовсім манерам не вчили?

— Моя освіта була дещо… кхм… неканонічною. Зате я вмію готувати, прати та прибиратися. І ще трохи шити, — хмикнув він, поки я поралася з застібкою на спині: три чортові гудзики розміром з півгорошини категорично не хотіли влазити в петлі. — Але, якщо розкажеш про це комусь, мені доведеться приступити до розкопок на задньому дворі.

— Мовчатиму як риба. Ось зар-раза!

Він озирнувся і, переконавшись, що я вже цілком одягнена, рішуче розвернув мене спиною до себе і сам застебнув блузку.

— Дякую, відчувається рука майстра, — збентежено промовила я.

— Звертайся, навпаки теж вмію, — він ніби ненароком торкнувся мого волосся, ковзнув рукою по напруженій спині, глибоко вдихнув, наче насолоджувався запахом, потім відійшов.

— Я запам'ятаю, — швидкоплинна ласка зовсім збила мене з пантелику. Занадто ніжно, занадто приємно. Все це занадто, якщо чесно. — То що відбувається?

— Вмієш гуляти по дахах? — Він показав на вікно.

— А двері що, забили?

— За дверима в тебе черговий від магконтролю, одягнений у жебрака. Спить, як немовля на сходах, але я не ризикував би.

— Ох...

— Не переживай. Тут близько. І не надто високо, я допоможу.

— А куди ми?

— Сюрприз. Присягаюся пам'яттю матері, що абсолютно безпечний. Поверну тебе на місце в цілості й безпеці за кілька годин, — додав він, помітивши, що, загалом, я не горю бажанням залишати рідну кімнату. — Якщо що, блискавкою мене вдариш. За старою доброю традицією.

Він мав рацію: по дахах ми подолали тільки два будинки, потім спустилися у вузький провулок і досить швидко пірнули в яр, порослий деревами. Едвард навіть у темряві рухався впевнено і безшумно, примудряючись допомагати мені пробиратися вибоїстими стежками.

— Де це ми?

— Ця дорога виводить до далекого краю міського парку, невже сюди ніколи не заглядала?

Я тільки плечима знизала: нелюбов до підозрілих міських посадок у мене збереглася з минулого життя. Кілька хвилин блукання — і ми опинилися на прихованій від сторонніх очей галявині. Темні стовбури дерев йшли вгору, крізь щільно зімкнуті гілки проглядали яскраві зірки.

— Лопати не видно. Обнадіює, — задумливо простягла я. — Але ж містечко так собі.

— Включай фантазію, Колті, — він змусив мене стати в центрі галявини.

— Мені б вимкнути, бо тремтіння по тілу.

— Чи була в храмі пророкування раніше?

— Звичайно. Багато разів.

— Тоді дивися уважно, — він став в мене за спиною і трохи стис плечі. — Ліворуч і праворуч — колони, Коло Передбачень — оті білі камені під деревами. Ти в лавах глядачів, позаду тебе гуляє натовп роззяв. Уявила?

— Цілком.

— Покажи мені рукою, де стоятиме варта.

— А? — Я озирнулася, намагаючись зрозуміти, чого він хоче від мене.

— Скільки буде охоронців і де вони стануть? Пам'ятай, на церемонії присутні король, канцлер та потенційні спадкоємці. Ну?

— Гадки не маю.

— Ось і я про те.