Глава 14

Насамперед слід було вивчити обстановку, переконатися, що з моменту його минулих візитів до канцелярії заведений порядок не змінився, як не змінилася і система охорони. Що було б дивно: управління ради Архітекторів та міністерство були скуті бюрократичними перепонами в сотні разів сильнішими, ніж злочинці — кайданами.

Вже кому-кому, а Едварду Лодлі було добре відомо, як легко зламати замки і розімкнути ланцюги, і як складно впоратися з паперовою тяганиною. Як казав покійний дядечко, незмінними у цьому світі залишаються три речі: людська жадібність, таргани в головах та бюрократія.

Довідки від нотаріусів, прохання адвокатів, висновки експертів, численні дозволи, доповнення та уточнення, договори про відстрочку погашення заборгованостей, акти та приписи, витяги з банків та служб контролю, медичні та магічні огляди — ось мала частина паперів, з якими Еду довелося зіткнутися у процесі оформлення спадщини дядька кілька років тому.

Боги знають, скільки сил і часу зжерло це безглуздя, тому до канцелярії ради, живого серця управлінської машини, у тоді ще свіжоспеченого маркіза Дрейтвінда виробилася стійка і, що кумедно, цілком взаємна відраза.

Ні, сказати, що хтось із цих канцелярських щурів бажав зла особисто йому, бастарду сестри покійного Арчибальда Лодлі, було не можна. Більш того, кожен третій співробітник канцелярії висловив юнакові хоч і офіційні, але співчуття. Ось тільки допомогти з оформленням документів на спадщину не поспішав, змушуючи оббивати пороги кабінетів знову й знову. Довідки, печатки, підписи, відривні талони та виписки немов навмисне ховалися в надрах запорошених пилом кабінетів або губилися в архівах.

Скінчилося тим, що гидкий характер юного маркіза проявив себе в найнесподіванішій формі. Від гострих фразочок і єхидних зауважень страждав душевний спокій бравих служителів закону, а неприємності у вигляді поломок дорогого обладнання вперто переслідували всіх, хто не хотів виявити зацікавленості у справі Едварда Лодлі. Кілька місяців негласного протистояння завершилися блискучою перемогою маркіза: спадщина була офіційно переоформлена.

І тут Еда чекала не аби яка неприємність. Арчибальд, виявляється, вліз у колосальні борги як перед приватними кредиторами, про що юного спадкоємця повідомили заздалегідь, так й перед короною, що стало відкриттям. Сума, вказана на листочку з позначкою «суворо для внутрішнього користування» і засвідчена підписом дядька, викликала в Еда німе захоплення. Це ж як треба було вивернутись, щоб заборгувати стільки?!

Відповіді він так і не дізнався: єдиний дядьків особняк на краю столиці був схожий на прибутковий будинок середнього рівня пошарпаності, документів там не зберігалося взагалі, довірених секретарів старий маркіз не мав, а куховарка у справи господаря не втручалася.

Однак це не мало значення. Едвард і так чудово розумів, що бореться не стільки за символічний титул чи стареньке майно, скільки за добру пам'ять єдиної людини, що була до нього відкритою та щирою.

Незважаючи на те, що Едвард був бастардом.

Незважаючи на те, що його народження коштувало життя Елейн, улюбленій сестрі Арчібальда.

Незважаючи на те, що хлопчик виявився не просто зірвиголовою за характером, а справжнім соромом, ганьбою і прокляттям для будь-якого поважного сімейства. Втім, своє таким Арчібальд ніколи не вважав.

— Це вам. Особистий дар вашого дядечка. Наказано вручити після того як ви залагодите всі формальності.

Старий нотаріус прийшов до особняку наступного ранку після закінчення паперових битв і сунув до рук юнака запечатаний золотим воском щільний картонний пакет.

— Що там? — Едвард зважив пакет на долоні. Той здавався легким та порожнім, тільки в одному куточку лежало щось важке.

— Гадки не маю, — знизав плечима служитель закону.

Усередині виявився золотий кишеньковий годинник і коротка записка: «Подарунок твоєї матері. Використовуй з розумом і не попадайся вартовим, малолітній дурню. Люблю тебе». Дещо дивне побажання від навченого життям аристократа збентежило б будь-кого, крім Едварда. Він надто добре знав пристрасть дядька до різноманітних авантюр і повну зневагу тим, що вважалося належним та пристойним у вищому суспільстві. Суспільство в боргу не залишилося, затаврувавши Арчибальда безумцем.

Гарні були часи. Душевні.

Годинник виявився зовсім не годинником, титул — зручною ширмою, а сам маркіз з’ясував, що балансувати на межі закону та беззаконня надзвичайно вигідно. До того ж його власний магічний потенціал, вперше зіткнувшись із магією часу, суттєво підвищився. Це було дивно, адже навчені маги в один голос стверджували, що дані у юнака дуже посередні. Проте дивитись у зуби подарункам долі — це поганий тон. Дає — і гаразд, адже могла б і відібрати. Так що своїм життям Верткий Ед був задоволений, щиро насолоджуючись гостротою відчуттів і абсолютною свободою.

Гризло тільки одне: він не мав жодного уявлення, як такий рідкісний артефакт потрапив до рук матері. Дядько ніколи не говорив про минуле, всі розмови про батьків Еда припиняв на корені, щоразу стверджуючи, що юнаку зарано питати про такі речі, а коли настане час, він сам усе зрозуміє. Тепер питання ставити було нікому, роки йшли, минуле яснішим не ставало, і Верткий Ед твердо вирішив копнути глибше в пошуках хоч якоїсь інформації про сім’ю. Тому бажання Грейс Колті сунути носа в секретний архів виявилося дуже доречним: із ключем шукати приватні записи точно простіше, ніж без нього.