Частина 4: Два роки у сірій зоні.

Після того страшного дзвінка час для Людмили втратив свій звичний лінійний рух. Він перетворився на безкінечне, монотонне коло, де кожен новий день був точним відбитком попереднього - таким же сірим, холодним і наповненим тупим, ниючим болем. Минуло літо, промайнула золота карпатська осінь, гори вкрилися важким зимовим снігом, потім знову прийшла весна... Рік змінився іншим. Два роки життя в маленькому містечку Яремче стали для неї справжнім випробуванням на витривалість. Це було не життя, а радше імітація існування, де вона функціонувала лише тому, що її тіло відмовлялося зупинятися.

Людмила повністю занурилася в роботу. Вона брала на себе найважчі, найбільш виснажливі зміни у волонтерському штабі, який облаштували в колишньому будинку культури. Тягала важкі коробки з консервами, сортувала теплий одяг, годинами стояла на ногах, фасуючи продуктові набори для новоприбулих переселенців із прифронтових зон. Дівчата зі штабу, такі ж затуркані жінки, часто намагалися її зупинити. Олена, місцева координаторка, силоміць забирала в неї з рук скотч, наполягаючи, щоб вона відпочила: «Людочко, та присядь ти хоч на хвилину, кави випий. Ти вже третю годину ці ящики пакуєш без передиху. На тобі ж лиця немає». Проте Люда лише тихо, але твердо відповідала, не підводячи очей: «Мені нормально, Оленко. Мені треба закінчити цю партію. Якщо зараз не допакуємо, машина на Харків поїде напівпорожня». Вона м'яко забирала скотч назад і продовжувала роботу, лише хитаючи головою, коли їй пропонували обід. Люда знала: якщо вона зупиниться хоч на хвилину, якщо залишиться наодинці зі своїми думками у тиші, її просто розірве зсередини. Фізичний біль у попереку, мозолі на пальцях від жорсткого картону та важкість у ногах допомагали заглушити біль душевний.

Іноді їй доводилося спілкуватися з тими, хто щойно вирвався з самого пекла. Якось до неї звернулася літня жінка з заплаканими очима, яка тримала за руку маленького хлопчика:

- Донечко, а де тут можна дитяче харчування взяти? Ми з Бахмута... нічого не встигли взяти.

Люда на мить завмерла, дивлячись на цю жінку і бачачи в її очах те саме заціпеніння, яке носила в собі. Вона взяла хлопчика за вільну рученьку, і її пальці здригнулися, коли малий міцно вхопився за її долоню.

- Ходімо, я все покажу, - тихо мовила Люда. - У нас є хороші суміші, і каші, і теплий одяг знайдемо. Не хвилюйтеся, ми вас в біді не залишимо.

Вона допомагала іншим, бо це був єдиний спосіб відчувати себе корисною, але власне серце залишалося закритим на замок.

Життя Людмили в новому містечку було важким не лише через побутові труднощі чи статус біженки. Найважчим було те, що кожен її подих, кожен крок і кожен погляд на гори були просякнуті думками про Остапа. Вона бачила його всюди. Дивилася на засніжени вершини - і згадувала, як він мріяв повезти її в Карпати після війни.

- Купимо маленький будиночок біля лісу, Людочко, і будемо слухати, як шумлять смереки, - часто говорив він, обіймаючи її на балконі їхньої київської квартири.

Тепер вона ходила цими вулицями сама. Бачила на залізничній станції чи біля крамниці чоловіка у військовій формі - і серце пропускало удар, дихання перехоплювало, а в голові спалахувала божевільна, майже дика надія: «А раптом це він? Раптом сталася помилка і він повернувся раніше?». Вона прискорювала крок, майже бігла, а коли чоловік повертався, і вона бачила чуже обличчя, всередині все знову обривалося. Вона пам'ятала текстуру його рук, його сміх, який колись заповнював кожен куточок їхньої домівки, запах його парфумів із нотками кедра та тютюну, який уже давно вивітрився з її єдиної вцілілої куртки.

Щовечора, повертаючись до маленької кімнатки на мансарді, Люда сідала біля вікна, обіймала коліна і дивилася на темні силуети смерек під нічним небом. Вона діставала телефон і відкривала їхнє останнє листування. «У нас гаряче, але я в порядку. Люблю тебе. Бережи себе, мала» - це було останнє повідомлення від нього. Вона знала кожне слово напам'ять, кожну крапку і кожен смайлик-сердечко. Ночами їй снилися кошмари: то вона біжить по палаючому, понівеченому вибухами полю Донеччини, шукаючи його серед згорілої техніки, то чує його глухий голос, який кличе її на допомогу з глибокої, сирої темряви, а вона стоїть, наче вросла в землю, і не може навіть поворухнутися. Вона прокидалася в холодному поту, кусаючи губи до крові, щоб не закричати й не розбудити стару тітку Марію, яка спала за тонкою перегородкою.

Тітка Марія стала для Людмили справжнім ангелом-охоронцем. Ця літня жінка, яка сама вила від болю за племінником, знаходила в собі сили підтримувати Люду. Вона не лізла в душу з пустими розмовами, не казала банальних фраз на кшталт «все буде добре» чи «час лікує». Вона знала, що час не лікує, він просто змушує звикнути до болю. Вона просто була поруч. Щоранку залишала на столі гарячий трав'яний чай, тихо гладила Люду по плечу, коли та годинами сиділа нерухомо, втупившись в одну точку на стіні. Щонеділі вони разом ходили до маленької місцевої церкви. Вони стояли у напівтемряві, серед запаху ладану та воску, і мовчали удвох. І в цьому спільному мовчанні було більше розуміння та підтримки, ніж у мільйонах слів.

За ці два роки Людмила пройшла всі кола пекла, з якими стикаються родичі зниклих безвісти. Вона оббивала пороги державних установ у Франківську та Києві, надсилала сотні запитів до Червоного Хреста, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Національного інформаційного бюро. Кожен телефонний дзвінок із незнайомого номера змушував її здригатися від жаху й надії одночасно. Вона вивчала кожне відео з полоненими, які публікували ворожі телеграм-канали. До болю в очах, до нудоти вдивлялася у бліді, виснажені, побиті обличчя хлопців, сподіваючись і водночас панічно боячись упізнати в комусь із них свого Остапа.

Одного дня, десь через півтора року після тієї страшної звістки, Люда сиділа на кухні. На старому клейончастому столі лежав черговий офіційний лист в офіційному білому конверті. Чергова відписка: «Статус не змінено. Тривають пошукові заходи». Люда дивилася на цей папірець, і раптом щось всередині неї остаточно зламалося. Вона повільно опустила голову на руки, і її плечі затремтіли.