Частина 3: Чорна звістка.

Червень приніс у Карпати густе, соковите тепло. Схили гір укрилися смарагдовою травою, у лісах зацвіли дикі квіти, а повітря над Яремче наповнилося солодким ароматом хвої та прогрітої сонцем землі. Проте для Людмили цього літа не існувало. Природа навколо могла жити, цвісти й радіти сонцю, але її власний внутрішній світ застиг у крижаній, безвітряній пустці кінця травня, коли телефон Остапа вперше сказав їй це бездушне: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Вона продовжувала механічно ходити на роботу до волонтерського штабу. Це була її єдина соломинка. Щодня через її руки проходили сотні коробок із медикаментами, дитячим харчуванням, тактичним одягом та берцами. Щоразу, коли вона пакувала чергову коробку для передової, її пальці мимоволі гладили грубу тканину військової форми, а в голові стукала одна й та сама думка: «Де зараз Остап? Чи тепло йому? Чи має він що їсти? Чи живий він?».

Телефон став її прокляттям і її єдиною надією. Вона носила його в кишені фартуха, тримала на столі під час обіду, клала поруч із собою на подушку ночами. Будь-який випадковий звук, шурхіт чи вібрація змушували її серце шалено битися, а дихання - перехоплювати. Вона миттєво хапала гаджет, але щоразу бачила лише сповіщення від новинних каналів або повідомлення від оператора. Новини з фронту ставали дедалі важчими - на Донбасі йшли запеклі, виснажливі бої, ворог крив наші позиції тисячами снарядів щодня. Читаючи про Сєвєродонецьк та Лисичанськ, Люда ледь стримувала нудоту від страху.

Того дня, ближче до кінця червня, у штабі було відносно тихо. Людмила сиділа в кутку великої зали будинку культури, розбираючи коробку з медикаментами з Німеччини. Тітка Марія поралася вдома, обіцяючи приготувати на вечерю легкий суп.

Раптом телефон у кишені завібрував. Це не було коротке сповіщення. Це був довгий, настирливий дзвінок. Екран висвітив незнайомий, прихований номер.

У Люди всередині все обірвалося. Ноги миттєво стали ватними, а пальці затремтіли так сильно, що вона ледь не впустила слухавку на підлогу. Вона швидко підвелася, мало не перекинувши коробку з блістерами, і вибігла в довгий, напівтемний коридор штабу, де нікого не було.

Вона натиснула на зелену кнопку і притиснула телефон до вуха. Голос її пропав, тому вона змогла лише тихо видавити з себе:

- Алло...

- Алло, це Людмила? - пролунав на тому кінці дроту незнайомий, сухий і офіційний чоловічий голос. На задньому плані чулися якісь кабінетні звуки, шурхіт паперів та приглушені розмови.

- Так, це я, - серце Люди застукало десь у самому горлі, заважаючи дихати. - Хто це?

- Вас турбують із військової частини, де проходив службу солдат... - чоловік зробив коротку паузу, шурхотячи паперами, і це шелестіння здалося Людмилі гуркотом грому. - Солдат... Коваленко Остап Степанович. Ви вказані в його особовій справі як контактна особа.

- Що з ним? - Люда вигукнула це надто голосно, її голос зірвався на сипкий крик, а вільною рукою вона вчепилася в холодну побілену стіну коридору, щоб не впасти. - Він живий? Скажіть мені, він живий?

- Людмило, заспокойтеся, будь ласка, і вислухайте, - голос військового залишався рівним, але в ньому з'явилися нотки важкого, професійного співчуття, яке зазвичай притримують для таких розмов. - Нам прикро повідомляти вам це... Два дні тому підрозділ вашого чоловіка потрапив під щільний артилерійський та мінометний обстріл у районі одного з населених пунктів Донецької області. Позиції були сильно пошкоджені. Після завершення бою та зачистки території тіла солдата Остапа не було знайдено серед загиблих, яких вдалося евакуювати. Проте і серед поранених, що надійшли до шпиталів, його немає.

Людмила слухала ці слова, і їй здавалося, що стеля будинку культури повільно опускається на неї, вичавлюючи залишки кисню.

- То де він?.. - прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі, великі сльози. - Де він, якщо його там немає?

- Офіційно, згідно з рапортом командира частини, солдат Остап вважається зниклим безвісти під час виконання бойового завдання, - вимовив чоловік ту саму страшну фразу, якої боялися тисячі жінок по всій країні. - Ми збираємо всю можливу інформацію. Можливо, він у полоні, можливо, відрізаний від своїх, або перебуває в якомусь із польових медпунктів без документів. Ми повідомимо вас, як тільки з'являться нові дані. Тримайтеся.

- Зник безвісти... - повторила Людмила, ніби це словосполучення було іноземною, невідомою їй мовою. - Як це... зник? Він же обіцяв повернутися... Він обіцяв...

- Співчуваю вам. Очікуйте на офіційне сповіщення від військкомату за місцем вашої реєстрації або тут, якщо ви стоїте на обліку як ВПО. До побачення.

У слухавці залунали короткі гудки. Людмила повільно опустила руку з телефоном. Світ навколо неї втратив будь-які кольори, ставши сірим і пласким. Вона стояла посеред порожнього коридору, дивлячись перед собою сухими, скляними очима. Зник безвісти. Це було гірше, ніж знати правду. Це була роззявлена, чорна паща невідомості, яка засмоктувала в себе будь-яку надію, залишаючи замість неї лише катування очікуванням.

Вона не пам'ятала, як вийшла з будинку культури, як ішла вулицями Яремче, не помічаючи перехожих і яскравого літнього сонця. Коли вона відчинила хвіртку будинку тітки Марії, літня жінка саме поралася біля квітів у дворі. Побачивши обличчя Люди - бліде, зрізане гострими лініями страху, із застиглими сльозами на щоках - Марія миттєво впустила з рук садові ножиці.

- Людочко... Доню, що сталося? - Марія підбігла до неї, хапаючи за холодні руки. - Від Остапчика є звістка? Що вони сказали?

Людмила подивилася на жінку, її губи затремтіли, і вона ледь чутно, зриваючись на ридання, вимовила:

- Його немає, тітко Маріє... Він зник. Безвісти. На Донеччині... Його позиції розбили.