Частина 2: Обірвана струна зв'язку.

Сирий, напівтемний підвал п'ятиповерхівки став першим прихистком для Людмили та Остапа в тому новому, розколотому навпіл світі, де час вимірювався не годинами, а хвилинами між сиренами. Протягом перших тижнів вони майже не розлучалися. Київ здригався від артилерійських дуелей на околицях, небо над столицею щоночі розрізали трасувальні снаряди та спалахи від збитих ракет. Людмила жила в стані постійного, тупого заціпеніння. Вона автоматично готувала їжу на старій туристичній конфорці, яку Остап притягнув із зачиненого магазину, ділила сухпайки з сусідами та здригалася від кожного гучного звуку.

Остап змінився за лічені дні. Його зазвичай м'які, веселі очі потемніли, в них з'явився сухий, палаючий блиск. Він годинами вчитувалися в новини, постійно кудись телефонував, коли повертався з вулиці, куди бігав допомагати облаштовувати найближчий блокпост, Люда бачила, як міцно стискаються його щелепи.

Того березневого вечора в підвалі було особливо холодно. Бетонні стіни випромінювали льодяну вологу, а єдина лампочка під стелею тьмяно блимала. Остап сів поруч із Людмилою на саморобну лавку з дощок, укриту ковдрами, і взяв її руки у свої. Його долоні були шорсткими й гарячими.

- Людо, нам треба серйозно поговорити, - тихо сказав він, дивлячись їй прямо в очі. У його голосі не було вагань, лише важка, вистраждана рішучість.

У Люди всередині все стиснулося. Вона заглянула в його обличчя і прочитала там те, чого боялася найбільше з першого дня війни.

- Ні, Остапе, будь ласка... - прошепотіла вона, хитаючи головою, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози. - Не кажи цього.

- Послухай мене, кохана, - він обережно, але наполегливо обійняв її за плечі, притискаючи до себе. - Я не можу тут сидіти. Просто не можу. Мої друзі, хлопці з нашого двору, вже там, на підступах до Ірпеня. Магазин зачинений, життя зупинилося. Якщо ми їх не зупинимо там, вони прийдуть сюди, в цей підвал. Я йду добровольцем. Сьогодні затвердили списки в ТрО, завтра вранці я маю з'явитися на збірний пункт.

- А як же я? - сльози хлинули з її очей, залишаючи гарячі доріжки на блідих щоках. Вона вчепилася пальцями в його куртку, ніби намагаючись фізично втримати його поруч. - Остапе, я не витримаю цього сама. Мені страшно. Якщо з тобою щось станеться, у мене нікого не залишиться.

- Зі мною все буде добре, чуєш? Я обіцяю тобі, - він цілував її в чоло, в мокрі щоки, в губи, намагаючись вдихнути в неї хоч краплю своєї впевненості. - Але ти не залишишся тут. Я не зможу воювати, знаючи, що ти сидиш під обстрілами в Києві. Я вже все влаштував. Завтра вранці йде евакуаційний потяг від вокзалу на Захід України. Моя далека тітка живе в невеликому містечку в Івано-Франківській області. Там тихо, там гори, туди не долітає так, як сюди. Ти поїдеш туди. Це єдина умова, за якої я буду спокійний.

Людмила плакала всю ніч. Вони не спали, просто лежали на вузькому матраці, переплівшись пальцями, слухаючи гуркіт далекої канонади. Кожне зітхання Остапа здавалося їй останнім, кожна секунда -безцінною. Вона благала його залишитися, потім замовкала, розуміючи, що його не зламати. Він був чоловіком, і його вибір був остаточним.

Ранок зустрів їх вокзальною тиснявою, криками дітей, плачем жінок і гучними оголошеннями з гучномовців. Платформа була забита тисячами наляканих людей. Остап буквально прорубував їм шлях крізь натовп до потрібного вагона. Коли провідник оголосив посадку, Остап повернувся до Людмили, міцно її обійняв.

- Сюди, Людо, швидко, - він підштовхнув її до тамбура. - Головне - доїдь. Як тільки опинишся на місці, одразу дзвони. Я буду на зв'язку, коли це можливо. Пам'ятай, я кохаю тебе більше за життя.

- І я тебе кохаю. Повернися, будь ласка, повернися живим! - кричала вона крізь сльози, коли потяг рушив, залишаючи Остапа на пероні. Його постать у цивільній куртці швидко танула в густому тумані вокзалу.

Подорож на захід тривала майже дві доби. Поїзд ішов без світла, пасажири сиділи щільно, як у вулику - по шестеро на чотирьох сидіннях, займаючи всі проходи й тамбури. Спочатку Людмила забилася в куток біля вікна, засліплена власним горем. Але плач, що лунав звідусіль, вирвав її із заціпеніння. Поруч, просто на підлозі в проході, сиділа зовсім молода дівчина з немовлям на руках. Дитина кричала без упину, а в мами від страху й утоми тряслися руки. Вона марно намагалася намацати щось у сумці.

- Дівчинко, давай я допоможу, - тихо сказала Людмила, опустившись поруч на коліна. - Що ти шукаєш?

- Пляшечку з водою... суміш розвести. Воно все перемішалося, я нічого не бачу в цій темряві, - розплакалася дівчина. - Мене Оля звати. Моєму синочку всього два місяці. У мене молоко зникло від вибухів...

- Олю, спокійно. Тримай малого, я зараз усе знайду. - Людмила ввімкнула ліхтарик на телефоні, прикриваючи світло долонею, щоб не привертати зайвої уваги. Вона швидко знайшла воду й суміш, допомогла приготувати їжу. Поки Оля годувала малюка, Людмила дістала зі свого рюкзака термос із гарячим чаєм, який їй у дорогу дав Остап. - На, випий кілька ковтків. Тобі треба зігрітися.

- Дякую вам... - прошепотіла Оля, притискаючись губами до теплого кухля.

Раптом потяг різко загальмував і зупинився посеред голого поля. Світло вимкнули повністю. У вагоні знявся гомін, хтось панічно скрикнув: «Летять ракети! Буде удар!». Люди почали пригинатися до підлоги. З протилежного боку проходу сидів літній чоловік у важкому пальті, він тримався за серце і важко, зі свистом дихав.

- Дідусю, вам погано? - Людмила пересіла ближче, взяла його за руку. Вона відчула, який у нього шалений, нерівний пульс. - Де ваші ліки? Маєте щось від серця?

- У кишені... корвалол або валідол... не можу намацати, пальці не слухаються, - прохрипів старий. - Я з Бучі... там таке коїться, доню. Хати нема. Все згоріло.