Кохання пахне смертю

Усмішка мертвого

Розділ 1.

О 04:13 ранку Марк Вейл отримав фотографію мертвого чоловіка.
Він саме спав на дивані у власній квартирі, поклавши пістолет під подушку, телефон на груди, а недопиту пляшку віскі на підлогу. Після останньої справи він засвоїв три правила: не довіряти незнайомцям, не вимикати телефон і ніколи не спати з обличчям до вікна.
Телефон завібрував.
Марк розплющив одне око.
— Якщо це реклама страхування життя, — пробурмотів він, — я вже маю погані новини.
На екрані була фотографія.
Чоловік у дорогому чорному костюмі сидів за довгим столом у порожній залі ресторану. Його руки лежали на скатертині, пальці були складені так, наче він збирався аплодувати. Голова трохи нахилена набік.
На обличчі застигла неприродно широка усмішка.
Перед ним стояла тарілка.
На тарілці лежав людський зуб.
Марк перестав усміхатися.
Під фотографією було повідомлення:
«СМЕРТЬ НЕ ЖАРТУЄ. АЛЕ ТИ ЗАВЖДИ СМІЄШСЯ, КОЛИ БОЇШСЯ».
Наступний рядок був ще гіршим.
«ПРИХОДЬ ІЗ ТИМ, КОГО ЛЮБИШ НАЙМЕНШЕ».
Марк подивився на годинник.
Потім набрав номер Еліаса.
Той відповів після першого гудка.
— Якщо ти помер, — сонно сказав Еліас, — я не збираюся заповнювати за тебе документи.
— Мені потрібна твоя чарівна особистість на місці злочину.
— Тобі потрібен психіатр.
— Це теж можна організувати. Але спочатку ресторан.
— Який ресторан?
Марк надіслав фотографію.
На іншому кінці запала тиша.
— Де ти її взяв? — нарешті запитав Еліас.
— Отримав щойно.
— Марку, це не просто труп.
— Дякую. А я вже думав, що він просто невдало повечеряв.
— Подивись на ліву руку.
Марк збільшив зображення.
На зап’ясті мертвого чоловіка був годинник із білим циферблатом. На склі хтось видряпав маленьку цифру сім.
— І що?
— Я бачив цей годинник.
— Де?
— У кабінеті Адріана Кейла.
Марк повільно сів.
— Ти хочеш сказати, що наш любий доктор воскрес і вирішив змінити професію?
— Ні. Я хочу сказати, що хтось забрав речі з його кабінету після того, як ми його заарештували.
— І тепер убиває людей, використовуючи його символіку?
— Або хоче, щоб ми так думали.
Марк уже натягував джинси.
— Чудово. Я скучив за часами, коли найбільша проблема полягала в тому, що ти псував мені настрій.
— Я й зараз можу це робити.
— Ось за це я тебе й ненавиджу.
Еліас відповів не відразу.
— Ні, Марку. Ти ненавидиш те, що я бачу тебе наскрізь.
Марк завмер із курткою в руках.

— О четвертій ранку ти звучиш ще нестерпніше, ніж зазвичай.
— А ти ще більше брешеш.
Зв’язок обірвався.
Марк кілька секунд дивився на телефон, а потім вилаявся.
Проблема з Еліасом Рідом полягала в тому, що він завжди знав, куди вдарити.
І останнім часом Марк дедалі частіше ловив себе на думці, що дозволяє йому це робити.
Ресторан «Версаль» був зачинений уже три роки.
Колись тут святкували весілля, ювілеї та корпоративи. Тепер на вікнах висіли брудні фіранки, а золоті літери на фасаді обсипалися від дощу.
Поліцейська стрічка перекривала вхід.
Марк показав посвідчення черговому й увійшов.
У залі пахло воском, пилом і металом.
На стінах висіли дзеркала. Довгий стіл був накритий на дванадцятьох. На кожній тарілці стояла біла троянда.
У центрі сидів мертвий чоловік.
Марк упізнав його відразу.
Доктор Артур Белл. Судовий психіатр, який кілька років тому працював із дітьми з тієї самої програми, що знищила життя Еліаса та Деніела.
— Отже, — тихо сказав Марк, — ще один шановний громадянин, який мав би давно сидіти за ґратами.
— Не торкайся нічого.
Голос Еліаса пролунав позаду.
Марк обернувся.
Еліас стояв у дверях у чорному пальті, з мокрим від дощу волоссям і таким обличчям, наче весь світ особисто його образив.
Марк на мить забув, що збирався сказати.
Це було дратівливо.
Особливо тому, що Еліас помітив.
— Що? — запитав той.
— Нічого.
— Ти дивишся на мене.
— У тебе обличчя посеред голови. Це важко ігнорувати.
— Ти сьогодні особливо красномовний.
— А ти сьогодні особливо живий. Насолоджуйся, поки можеш.
Еліас пройшов повз нього, але їхні плечі торкнулися одне одного.
Звичайний дотик.
Нічого особливого.
Тільки Марк чомусь відчув його ще кілька секунд потому.
— Жертва померла приблизно між північчю та другою годиною, — сказав Еліас, схиляючись над столом. — Точний час встановить судмедексперт.
— Причина?
— Зараз не скажу. Але постановка навмисна. Подивись на серветку.
На білій тканині біля руки Белла було вишито одне слово:
ПРОБАЧЕННЯ.
А під ним лежала картка.
Марк узяв її пінцетом.
«Він навчив вас забувати. Я навчу вас пам’ятати.
Перший урок: ніхто не виходить із цієї кімнати невинним».
— У нас новий філософ, — сказав Марк. — Чудово. Старі вбивці були хоча б лаконічні.
Еліас оглянув дзеркала.
— Тут є ще дещо.
На дзеркалі за спиною жертви хтось написав червоною фарбою:
«МАРК ЛЮБИТЬ БРЕХАТИ. ЕЛІАС ЛЮБИТЬ ЗАБУВАТИ. АЛЕ ХТО З НИХ ЛЮБИТЬ ІНШОГО?»
Марк завмер.
Еліас повільно випростався.
Вони мовчки дивилися на напис.
— Це вже переходить межі, — нарешті сказав Марк.
— Які саме? — запитав Еліас.
— Межі мого терпіння.
— Вони давно залишилися позаду.
Марк повернувся до нього.
— Не починай.
— Я нічого не починав.
— Ти завжди щось починаєш.
Еліас подивився йому просто в очі.
— Тоді чому ти завжди залишаєшся?
Марк не знайшов відповіді.
І саме в цю мить у дальньому кінці залу ввімкнувся старий телевізор.
На екрані з’явилося обличчя чоловіка в білій масці.
Голос був спотворений, але слова звучали чітко.
— Вітаю, Марку. Вітаю, Еліасе.
Марк дістав пістолет.
— Виходь і скажи це мені в обличчя.
Чоловік на екрані тихо засміявся.
— Ви так довго шукали правду, що забули про найважливіше.
Він підняв руку.
На його зап’ясті був годинник із білим циферблатом.
Той самий, що на руці мертвого Белла.
— Ви ніколи не запитували, чому вас обрали напарниками.
Еліас зблід.
— Що ти знаєш про нас?
— Усе, що ви приховуєте навіть від себе.
Екран мигнув.
На ньому з’явилася нова фотографія.
Марк і Еліас.
Не з табору. Не з поліцейського архіву.
Зовсім свіжа фотографія, зроблена кілька днів тому.
Вони стояли біля лікарні, куди Марк приїхав після поранення. Еліас тримав його за руку.
Марк не пам’ятав цього моменту.
Еліас теж.
Під фотографією був напис:
«ДРУГА ЖЕРТВА ВЖЕ ОБРАЛА СЕБЕ».
Телевізор вимкнувся.
За кілька секунд із кухні долинув різкий металевий звук.
Поліцейські кинулися туди першими.
Марк і Еліас побігли слідом.
На підлозі лежав молодий офіцер. Живий, але непритомний. Поряд валявся розбитий телефон.
На його екрані світився таймер.
00:59.
— Що це, в біса, таке? — прошепотів Марк.
Еліас опустився навколішки біля телефона, не торкаючись його.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше