Глава 40

КРИСТИНА

День п’ятниці до обіду видався насичений подіями. Я запустила афіші з анонсами відкриття. Запустила рекламу в соцмережах і опівдні я з моїми дівчатами сіли обідати. Аліна приготувала фастфуд та замовила нам десерт, а Діанка приготувала смачнючу каву. Ця дівчинка чудово справляється з завданнями, активна та приємна в спілкуванні. Разом ми склали меню, яке у нас поки буде в наявності, а далі складаємо меню частування у день відкриття.

Все вирішивши та обговоривши, я заходжу в інстаграм, бо телефон пищить від сповіщення.

«Привіт, Богине!

Сподіваюся в тебе сьогодні вийде зустрітися зі мною?»

«Відмовки не приймаються. Я занадто довго чекав на нашу зустріч».

Зітхаю. Довго він чекав? Допитуюся в умі. Це всього лічені дні. Дивись, не посивій. Знову важко зітхаю. Ну от і, що мені з тобою робити, Ніку? На побачення йти не хочеться, але ж я обіцяла. Кілька хвилин мізкую, а тоді відпрошуюся у своїх дівчат на годинки дві, максимум. Вони відпускають мене і я, покидаючи кафе, на ходу пишу Ніку.

«Через годину можемо зустрітися».

Він відписав одразу, наче чекав мого повідомлення.

«Чекатиму тебе на Мосту закоханих. Напиши у, що будеш одягнена».

Вже добігаючи до під’їзду, мізкую, що одягну зверху. День сьогодні погожий і відносно теплий. Тож одягну на себе білу легку альпаку — про це одразу відписую Ніку.

Збираючись, шалено нервую. Я на жодне з побачень так не збиралася та так не нервувала.

Через пів години я вже була у всій красі. На мені в’язана довга сіра сукня, високі осінні чоботи, доповнює образ альпака. Волосся я розпустила, воно в мене в’ється від природи, тому трішки гелю — і вуаля, зачіска з природними локонами готова. Злегка підкреслюю природну красу макіяжем і, пирскнувши улюблений парфум, хапаю сумочку, телефон та покидаю помешкання.

Я приїхала на місце зустрічі завчасно, навіть ще десять хвилин запасу залишилося. Тож, покинувши авто, йду до мосту. Зроблю собі емоційне перезавантаження, милуючись нереальною красою природи. Намагаюся поводитися спокійно, але ніяк не виходить. Хвилювання буквально поглинуло мене. Бурхлива уява малює казна-що. Аж цікаво, який цей Нік...

Я шалено нервую, щоразу зиркаю на годинник, та час наче на зло не квапиться. Вже десять хвилин пройшло. Нік вже мав би бути. Цікаво, чи прийде він взагалі. Чи, може, теж буде перевіряти, чи дочекаюся я його.

Завмираю, коли чую позаду себе кроки, і не встигаю оглянутися, як лунає красивий до болю знайомий чоловічий голос.

— Привіт, Кріс!

Мені здалося, чи голос позаду так схожий на голос Бойко. Чи, може, все ж мені здалося.

Несміло обертаюся, і мене охоплює повний ступор. Навіть при своїх підозрах я не очікувала побачити тут свого шефа. Одягнений він, як завжди, елегантно, в руках букет білих орхідей.

— Нікіто Сергійовичу, що ви тут робите? — ошелешено питаю.

— Я прийшов на нашу зустріч, Кристино. Ми ж домовлялися...

Я нервово ковтаю від такої заяви. Виявляється, моя інтуїція мене не підвела. Та все ж уточнюю:

— Зачекайте, ви хочете сказати, що ви і є той Нік, з яким я переписувалася?!

— Саме так. А як інакше я мав почати з тобою стосунки.

Мене охоплює тремор. Образа та емоції душать зсередини. З хвилину стою, дивлячись на чоловіка, а очі наповнюються сльозами, які я ані пояснити, ані стримати не можу. А вже за хвилину роблю те, що мені хочеться найбільше. Оминувши чоловіка, йду геть. Він обманув мене. Видавав себе за іншого, чи, може, не видавав, але тепер це не важливо. Він стільки разів приходив до мене і жодного разу навіть не заїкнувся, що він і є той самий Нік.

З мосту я зійти не встигла, як мені дорогу перегородив Нікіта.

— Кристино, заспокойся. Чому ти плачеш?

— Тому, що ти... Що ви... Ви мене обманули... Ви... Ви...

Не можу підібрати слів, але й не встигаю більше нічого сказати, бо сильна рука, лігши на мою талію, притягує мене до накачаного тіла. Губи чоловіка впиваються в мої. Ейфорія охоплює мене цілком. Я буквально тану від цих дій і такої романтичної власності цього чоловіка. Навіть при легкій образі на нього, я не можу більше протистояти цим почуттям.

Легко поворухнувши вустами, відповідаю на такий бажаний та такий солодкий поцілунок.

Після кількох хвилин припиняю відповідати на поцілунок і одразу опиняюся в ніжно-міцних обіймах Бойко. В голові паморочиться від насолоди.

— Пробач мені, Кріс. Я закохався в тебе офлайн, що не міг допустити, аби ти була з іншим онлайн.

Зволожую вуста, які іще тримають тепло нашого поцілунку, серце гуде у шаленому ритмі. Останні слова чоловіка приємно вражають, і я, змахнувши сльози, підіймаю голову з його грудей та заглядаю в очі.

— Сподіваюся, ти мене до себе самого не ревнував?

— Майже ні, але дуже заздрив своєму Ніку, з яким ти так охоче переписувалася, — зізнається Нікіта.

Не можу стримати посмішку, а після неї питаю:

— Чому ти жодного разу не сказав, що Нік — це ти?

— Ти ж одразу б заблокувала мене...

Логічно. Я б точно так зробила. Опускаю очі, почуваюся незручно. Але при тім розумію, що далі протистояти долі безглуздо. Цей чоловік мені подобається. А плітки? Та ну їх... Тепер буду казати народну приказку: — Хай заздрять ті, кому ми не дістались, і здохнуть ті, хто нас не захотів. Все. Набридло. Тепер житиму для себе.

— Кристино, як же я довго мріяв про нашу з тобою зустріч, і оцей благословенний момент, — хрипким приємним басом шепоче Нікіта. — Тепер я тебе нікуди не відпущу і нікому не віддам.

— Так і зроби, жаднюга, — посміхаюся.

— Так і зроблю, — цілком серйозно запевняє мене Бойко і не менш серйозно додає: — Ти тільки моя.

Серце завмирає від цих слів, а душа тріпоче. Які ж приємні ці відчуття закоханості. Дивлюся у красиві очі навпроти і не можу відірватися від них.

— Кристино, я кохаю тебе, моя мила дівчинко.

— Я теж тебе кохаю... — ледь чутно шепочу, бо мовчати та придавлювати почуття в собі більше не можу.