Глава 39

КРИСТИНА

Прийшовши додому, я ще довго перебувала на емоціях від зустрічі з Бойко. Забороняю собі думати про цього чоловіка і не можу протистояти цій забороні. Від дня народження мого шефа у нас все занадто закрутилося. Наче часу пройшло багато, заледве тиждень буде, а стільки всього трапилося.

Заспокоїлась я пізно. Повечеряла і, приготувавшись до сну, пішла у спальню.

Вже лежачи у ліжку, таки зайшла в інстаграм. Нік встиг написати мені кілька повідомлень за день, яких я за роботою не бачила. Він питав, які книги мене цікавлять, скидав скріни відомих світових бестселерів у різних жанрах. Ми довго переписувалися, і я спіймала себе на думці, що в мене склалося таке враження, що цей Нік та Нікіта Сергійович — одна й та ж людина. І це вже мені здалося таке вдруге. Бо ті самі емоції я відчуваю при нашій переписці, те саме хвилювання, що й при зустрічі зі своїм шефом. Хоча це може бути звичайним навіюванням, але я цього пояснити не можу. Просто присутнє таке відчуття — і край.

Завершивши переписку з Ніком, кладу телефон і повертаюся думками до Нікіти Сергійовича. А якщо він щирий зі мною? Можливо, він і є те моє щастя, яке мені назначене долею? Але якщо Бойко справді моя доля, то мені від неї нікуди не дітися.

Я довго крутилася, згадувала всі приємні миті, які мені довелося пережити з шефом. Я справді кайфувала від цих спогадів.

Заснула пізно, а прокинувшись зрання, почала поспіхом збиратися у буккросинг, бо ж маю чимало справ.

Поснідала й, покинувши помешкання, подалася до ліфта, але він не працює. Довелося йти пішки.

Між третім і другим поверхом я знову зустріла бабусь — місцеву вікіпедію. Вітаюся та просто йду. Але встигаю зробити кілька кроків, як мене кличе котрась із жінок.

— Кристино, зачекай-но.

Неохоче зупиняюся і оглядаюся.

— У дворі кажуть, що ти викупила оте приміщення, де колись пивна лавка була. Дівчата кажуть, ти там танцюльки хочеш влаштувати... То правда?

З хвилину мовчу. Як же прикро, що люди вигадують те, що взагалі не має ніякого відношення до реальності.

— Якщо кажуть, отже правда! — відмахуюся, бо людям краще казати те, що вони хочуть почути.

— Ай, та то біда буде. Люди тебе проклянуть. Нащо воно тобі здалося? Тож тепер спокою в домі не буде... — голосить баба Ксенія. — Як ти так можеш, в тебе ж совісті зовсім нема.

— Вам краще знати, мої любі! — фиркаю я і вирішую бути відвертою з цією місцевою елітою. — Може, я без совісті, можливо, все інше, що ви там про мене говорили... Але в чужій білизні я не риюся, нікому в рот не заглядаю, а живу своє життя, до якого вам немає ніякого діла.

Розвернувшись, йду геть. Чую за спиною невдоволення та обурення жінок, але воно мене ані трохи не хвилює. Не люблю говорити поза очі, тому сказала все як є.

Діставшись до свого буккросингу, я була дещо спантеличена, адже на порозі стояли дві чималі коробки, на яких зверху був прикріплений аркуш А4 з написом «Для Кристини Вікторівни». Ящики великі і важкі. Я спробувала один посунути, та куди там. Заледве трішки посунула, аби відімкнути двері. Прочинивши їх, йду по ножиці.

Повернувшись, розпакувала один ящик — і я шокована. Тут по десять примірників останніх книг з бестів. У мене немає слів. Але хто міг це зробити? Про це знав лише Нік. Але ж він не знає, де я живу. Тоді хто постарався для мене? Невже Бойко? Але ж я з ним про книги не говорила.

Я у повному ступорі. Якщо ці книги тут, то хто б їх не прислав, я не можу відмовитися від них.

Ящики я посунути не можу, тож ношу в’язки по десять книг всередину.

Саме встигла поносити, як у приміщення входить власниця. Вітається та зізнається:

— Ось зайшла глянути, як ти тут. Може, допомога потрібна?!

Я знічуюся, адже приємно здивована приходом жінки. А на її останні слова не маю що сказати. Звісно, допомога потрібна, але мені соромно її просити.

— Аліно Миколаївно, спасибі вам! Мені незручно...

— Та що там незручно, — перебиває мене жінка. — Кажи краще, що робити.

Розповідаю Аліні, що робити. Разом беремося до роботи, яка горить в руках.

За день ми з моєю помічницею багато встигли. Ввечері, повернувшись додому, спілкуюся в інстаграмі з Ніком. Вирішую делікатно запитати його про книги.

«Ніку, якщо не таємниця, де ти був сьогодні зрання? Десь приблизно до години дев’ятої?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Звісно не таємниця. Я о пів на шосту подався на пробіжку, потім привів себе до ладу, і десь біля восьмої поснідав. А після одразу відправився в офіс, бо в мене на 8:30 була запланована нарада з колективом».

Хмикаю. Отже, не він. Навіть розчарування на мить охопило.

Завершивши розмову з Ніком, я буквально одразу заснула.

Такий графік дня тримався аж до четверга. Вечір якого закінчився так само, як і попередні. Але моя плідна праця з допомогою Аліни увінчалася успіхом. Мій буккросинг практично готовий до відкриття. Тож завтра я займуся оголошеннями та завершу ті дрібниці, які ще залишилися. Аліна напросилася до мене на роботу, типу працюватиме барменом. Вона ще залучила свою юну сусідку, яка навчається заочно. Тож поки працюватимемо у трьох. А далі поповнюватимемо штат по мірі потреби.

Нік сьогодні в нашій короткій переписці знову нагадував мені про побачення. Мовляв, завтра вже п’ятниця. Я ж пообіцяла йому, що скажу, коли воно відбудеться, вже завтра. Хоча мене ця зустріч надто хвилює. А ще я шалено боюся йти на це побачення. Знаю, що воно буде останнім на цей рік. Бо якщо ще й воно провалиться, то я точно більше не піду на жодну зустріч.