Глава 38

КРИСТИНА

Нік на моє останнє повідомлення прислав мені сердечко. І я взялася до роботи. До обіду я замовила чимало всього мені необхідного, і після поспішного прийому їжі поїхала забирати замовлення. Мої початкові плани на день кардинально змінилися. Навіть часу на прогулянку не було.

Видихнула я лише о десятій вечора й приготувала собі смачнючий лате у своєму буккросингу, вийшла на сходи з паперовою склянкою. Замкнула двері, бо вже хочу додому. На сьогодні досить, бо завтра на мене теж чекає насичений справами день.

Зупиняюся на сходах і, смакуючи напій, заодно милуюся вечірнім осіннім двором. Я досі на адреналіні, адже сьогодні мені вдалося чимало зробити. Навіть не віриться, що приблизно через тиждень я відкрию свій буккросинг. Але для цього потрібно плідно та насичено попрацювати.

Допиваю свій напій та повільно спускаюся сходами. На дворі вже ніч. І тиша навкруги. Раптом прочиняються дверцята в одній із припаркованих машин, і з неї виходить чоловік. Я насторожено зупиняюся. Кліпаю і прикипаю поглядом до незнайомця. Жар миттю рознісся тілом. Адже це мій шеф. Що він тут робить? Для чого прийшов сюди?

Не знаю, як діяти, тому просто стою. Втікати буде якось по-дитячому, тож вирішую гідно прийняти цей виклик долі.

Чоловік наближається, несучи щось у руках. І чим ближче він підходить, тим більше я розумію, що це той самий букет, який я відмовилася брати вранці від кур’єра.

Тихо зітхаю. При обуренні розуму моє тіло тріпоче. І від цього мені ще більше страшно. Моя симпатія до цього чоловіка лякає мене. Ну чому він ходить за мною? Чому чатує?

Бойко зупиняється надто близько і, відверто заглянувши мені в очі, вітається.

— Доброї ночі, Кристино Вікторівно! Я ледь дочекався тебе... Хоча змушений зазначити, що ти сьогодні швидко впоралася. Може розповіси, що робиш у цьому приміщенні?

Пильно дивлюся на чоловіка, душа і серце тріпочуть. При всьому я рада цій спонтанній нічній зустрічі. Хоча нервова напруга теж посилюється, бо я не повинна бути з цим чоловіком. Не хочу осуду від колишніх колег. Не хочу, аби мене перестрівала та його Ольга. Десь частково, як жінку, я її розумію. Але я б ніколи не дозволила собі бігати за чоловіком, якщо ми розійшлися. Та я розумію той факт, що ми всі різні.

Кліпаю і опускаю погляд.

— Нікіто Сергійовичу, чому ви тут? — закушую до болю нижню губу. Підбираю слова, аби все делікатно пояснити йому.

— Кристино, візьми квіти, — хрипким тоном просить чоловік. — Це лише квіти, без жодних зобов’язань. Мені приємно тобі їх дарувати.

Підіймаю погляд на чоловіка та зазначаю:

— А мені незручно їх брати. Нікіто Сергійовичу, зрозумійте, я не можу собі дозволити взяти ці квіти від вас, бо цим я даю вам надію...

— І, що в цьому поганого? — перебиває мене Бойко.

— Та ніби нічого, але й хорошого мало. Це все зайве. Нам краще...

— Кристино, — знову перебиває мене чоловік і зауважує: — Те, що ти пропонуєш — взагалі не краще. Ми можемо просто спробувати. Особливо тепер, коли ти звільнилася з компанії. Тепер пліток точно не буде. Ти ж їх боїшся?!

Різко зиркаю на чоловіка і правдиво відкриваю йому очі на реальні речі:

— Ні, Нікіто Сергійовичу, тут ви якраз помилилися. Пліток стане більше. Адже якщо зараз в нас зв’яжуться стосунки, то усі без винятку почнуть говорити, що у нас були відносини іще раніше. І саме тому ви розійшлися зі своєю Ольгою, а я з Мишком. І мене це зовсім не влаштовує, бо це не правда. Я не хочу пересудів за плечима.

— Кристино, переможців не судять, і це одне. А ось інше — невже плітки це єдина причина, через яку ти відмовляєшся піти зі мною на побачення?

Великими очима дивлюся на Бойка. Щось мені аж зле від думок, що промайнули в голові. Один залицяльник кличе на зустріч у живу, інший спокою не дає, теж просить на побачення... Хто я? Наче непримітна сіра мишка, як казала Ольга, а від залицяльників відбою нема. І саме це мене тригерить.

Вкотре кліпнувши, відступаю від чоловіка. Не хочу відповідати на його запитання, зрештою не знаю, що відповісти.

— Нікіто Сергійовичу, справа навіть не в цьому. Нам обом ці побачення не потрібні.

— Чому, Кристино, поясни. Мене тягне до тебе, мов магнітом. Саме тому я останніх кілька місяців рідко з’являвся на роботі. Сам себе боявся. Але після нашої першої розмови в кабінеті я зрозумів, що більше стримувати себе не можу. А те, що ти зареєструвалася на сайті знайомств, стало поштовхом для мене...

Ці слова паморочать свідомість. Мені шалено приємно їх чути, але страх сковує. Мій Мишко здавався не супермачо, а он пішов наліво. А цей же красень... Боюся бути зрадженою знову.

— Нікіто Сергійовичу, благаю! — прошу. — Тільки не тут... Не варто тут нічого казати, аби я потім не слухала про себе від місцевих папараці.

— Тоді поїхали покатаємося нічною столицею і просто поговоримо, — одразу пропонує мій шеф.

— Нікіто Сергійовичу, не потрібно ніяких покатаємося. Вам пора додому. Не варто сюди приїжджати. Якщо ви маєте хоч якісь почуття до мене — почуйте мене.

Бойко довго мовчить, а тоді простягає букет:

— Квіти візьми, вони для тебе. — Його голос звучить наче спокійно, але в ньому чується відчай. — Ти пропонуєш відпустити тебе... Ти хоч розумієш, як важко це зробити, коли людина живе у твоєму серці, мізках та душі?

Нервово ковтаю, беру букет, бо не взяти його совість не дозволяє.

— Розумію, Нікіто Сергійовичу, але, будь ласка, не зараз, — замовкаю, приборкуючи емоції, бо говорити важко. — Можливо, колись... Хоча я невпевнена. — Знову роблю паузу і, набравши в легені повітря, намагаюся, аби голос звучав рівно. — Дякую за квіти!

Роблю кілька кроків від Бойка, але його голос змушує мене зупинитися.

— Кристино, і все ж, що ти робила у тому приміщенні?

Оглядаюся і, притиснувши чималий букет до себе, кажу правду:

— Я починаю власну справу.

— І, що ж там буде? — з неабияким інтересом цікавиться він.