Глава 37

КРИСТИНА

Допиваю свою каву, милуючись погожим осіннім днем у вікні. Нарешті дощі скінчилися. Звісно, тумани ніхто не відміняв, але сонячні промені продираються крізь них і купаються в багряному листі крон дерев. У столиці осінь. Вона прекрасна. Обожнюю цю золоту пору. Мені б не завадило прогулятися парком та зарядитися позитивом. Сподіваюся, я втілю цю мрію у життя сьогодні.

Повернувшись у крісло-м’яч, таки заходжу в інстаграм. Вирішую відписати Ніку, але так аби дати зрозуміти йому, що нам не варто продовжувати наші переписки.

«Привіт!

Ніку, я трохи зайнята. Зараз не вистачає часу ні нащо. Ти ж знаєш, що я маю мету та впевнено йду до неї. Якщо все вийде, обов’язково тобі розповім. Сподіваюся на твоє розуміння».

Відкладаю телефон і беруся за ноутбук. Потрібно братися за роботу. Тільки зайшла на сайт, як бринькнуло сповіщення.

Зітхаю і таки беру гаджет у руки.

«Привіт, Богине! Не квапся відмовлятися. Може, я можу бути тобі корисним. Можу чимось допомогти».

Дивлюся на текст. На душі від цих слів стає тепліше, але я не можу собі дозволити прийняти таку допомогу. Після трьох невдалих побачень щось мені лячно. Не хочеться більше розчарувань.

«Спасибі, Ніку! Я сама впораюся. Мені твого розуміння буде достатньо».

«Кріс, ну припини! Це ж дитячий садок якийсь. Давай краще зустрінемось!».

Мої очі від цього прохання стали квадратними. Те, чого я найбільше боялася, таки сталося. І знак оклику в кінці цієї письмової пропозиції Ніка — як твердження, а не питання. Відчуваю, як хвилювання заповнює мене зсередини. Мої страхи таки стали дійсністю. І от, що я маю йому відповісти. Одна частина мене хоче зустрічі з цим чоловіком, інша — боїться.

«Ніку, я невпевнена, що зараз це на часі. В мене справді багато важливих справ».

«Яких?»

Ох! Зітхаю. Знав би ти, яких. Не хочу нічого розповідати. Хоча ми найшвидше ніколи з цим Ніком не зустрінемось, тому боятися мені нічого.

«Мені потрібно багато сучасних цікавих книг знайти та купити. Дуже багато. Можливо, світові бестселери по кілька примірників та різних жанрів. Але то таке. Кажу ж тобі, в мене справ по горло...».

«Гм... Я ж пропоную допомогу, а ти відмовляєшся. Давай зустрінемось офлайн і про все поговоримо».

Я нервово ковтаю. Емоції переповнюють, але вирішую бути щирою з цим чоловіком.

«Ніку, мені страшно зустрічатися з тобою офлайн. А раптом ти не той, кого я собі уявляла. На твоїй аватарці твоє обличчя закрите...».

Посміхаюся, бо мій співрозмовник пропав кудись. Мабуть, образився. Хто його зна. Чоловіки тепер пішли з тонкими натурами, ображаються без причини. Надто чуттєві. Вразливі. Потрібно думати, що казати. Щось я не готова до реальної зустрічі з Ніком. Зараз знову з самого Олімпу спуститься неіснуючий Бог неіснуючої галактики з манікюром та фарбованими бровами. Бор. Від моторошної уяви доглянутого панича мене пересмикнуло.

Пауза затягнулася, тому від телефона я знову перекинулася на ноутбук. Мені працювати потрібно, а цей мій залицяльник лише заважає мені.

Встигаю зробити одне замовлення, як знову бринькнув телефон. Зиркаю туди — це повідомлення від Ніка. Беру телефон і виходжу з сайту на ноутбуці. Мені справді потрібно шукати книги. І потрібно шукати інший сайт. Ну хоча б декілька популярних, різних жанрів та по декілька примірників.

Розблоковую телефон і погляд біжить по тексту.

«Кріс, чому ти видалила свій ак із сайту знайомств? Як це розуміти? Ти когось знайшла?».

Набираю повні легені повітря і шумно видихаю його. Що я і крайнощі — виявляється, досить сумісні речі. Роблю те, чого робити точно не варто було. Пишу:

«Гаразд, Ніку, буду з тобою відвертою. Окрім того, що я переписувалася з тобою, я ходила на побачення... Сказати, що я в шоку — це нічого не сказати. Я не готова більше з ніким зустрічатися, навіть з тобою, пробач. З мене трьох побачень виявилося забагато. Ми всі не ідеальні, не засуджую нікого, але й бачитися з ніким більше не хочу».

Я переконана, що після цього повідомлення Нік заблокує мене. Хоча, напевно, він мав би розуміти, що я зареєструвалася на сайті аби знайти собі пару, і тут без побачень ніяк. Він, мабуть, теж ходив на побачення, та навряд чи він признається мені у цьому.

Повертаюся до ноутбука. Тільки ввела у систему пошуку новий сайт, як знову прийшло сповіщення. Цікаво, що ж він підписав. Хапаю телефон і з трепетом втуплююся в екран.

«Можливо, ти рано здаєшся. Невже я не заслуговую, аби ти дала мені шанс на нашу зустріч?».

Ех! Дописалася. І от, що йому відписати. Якщо я відмовлюся — він образиться. З іншими я ходила, а з ним не хочу.

«Можна мені трохи часу, будь ласка?!» — роблю хід конем, хоча дуже сумніваюся, що він на це погодиться.

«Що це змінить?» — допитується він.

Не знаю, що це змінить, але мені так буде легше. З хвилину мізкую, а тоді відписую:

«Для мене це важливо».

«Окей! Скільки часу тобі потрібно?»

Це складне питання. Я воліла би краще не зустрічатися, але тут без варіантів.

«Хоча б тиждень. Я встигну владнати чимало справ за ці сім днів...»

«Гаразд! Тоді наше побачення відбудеться у неділю! Кажи, о котрій годині тобі буде зручно і де саме ми можемо зустрітися».

Я замислююся. В неділю? Ні, в неділю ніяк не вийде. Якщо все піде добре — я вже хочу відкриття свого буккросингу в неділю. Не бачу сенсу тягнути час. Вкладені кошти потрібно відпрацьовувати. Мені ж і оренду платити потрібно, і податки.

«Ніку, я не впевнена, що наше побачення буде в неділю. Можливо, в якийсь інший день — у суботу чи п’ятницю. Я напишу тобі. А от, щодо місця зустрічі?! Я залишаю вибір за тобою. Це може бути просто парк. Для мене це не має ніякого значення. Мені не потрібні дорогущі ресторани з дикобразними ексклюзивними стравами. Ціную простоту у всьому. А зараз вибач. Реально роботи багато».