Глава 36

КРИСТИНА

Приїхавши додому, я переодягнулася і поїхала на дачу. Дорогою таки подзвонила рідним, вони не проти, аби я взяла книги, а навпаки підтримали мою ідею. Це підбадьорило мене, і я возила книги знову до півночі.

І лиш тоді, поставивши машину, побрела додому. Сил вистачило лише на те, щоб прийняти душ та абияк перекусити.

Зрання прокинулася пізно. Приготувала собі сніданок і побрела у свою релакс-зону. Зараз зроблю перезавантаження і, оскільки сьогодні неділя, пошукаю собі все необхідне для оформлення залів та підготовки свого буккросингу до відкриття. Хочу відкрити його якнайшвидше. Роблю ковток кави та розблоковую телефон. Мені потрібно видалити свою сторінку у додатку знайомств. Все, не хочу більше ні знайомств, ні побачень в сліпу, і щось мені підказує, що переписку з цим Ніком теж слід завершувати. До нічого доброго вона не приведе. Через трохи і він захоче на побачення. А я щось вже не готова до зустрічей офлайн.

Встигаю зайти в додаток, як дзвонить дверний дзвінок. Важко зітхаю та вся напружуюся. Я ж нікого не чекаю. Та й до прийому гостей не готова — на мені банний халат та тепла піжама. Вирішую ігнорувати свого гостя. Але через кілька секунд дзвінок повторюється.

На мить зажмурюю очі і, таки вставши, йду до дверей. Не заглядаючи у вічко, прочиняю їх. Переді мною стоїть молодий хлопчина і, як тільки побачив мене, привітався і тараторить.

— Добрий день! Вам квіти!

— Добрий! Я не замовляла, — невдоволено відмахуюся.

— Їх замовили для вас, — посміхається юнак. — Візьміть, будь ласка!

— Хто за мовив? — уже нервую. Бо тут два варіанти: або Мишко, хоча в цьому дуже сумніваюся, або мій шеф.

— Я такою інформацією не володію. Візьміть, будь ласка, букет, мені їхати потрібно, — проситься кур’єр.

— Я нічого брати не буду, — одразу відмовляюся.

— Ну, будь ласка, дівчино! Ви ж затримуєте мене.

Стискаю вилиці. Звісно, кур’єр не винен. Але брати квіти невідомо від кого я теж собі дозволити не можу. Обертаюся, беру з тумби сумочку і, порившись у ній, дістаю купюру солідним номіналом та простягаю кур’єру.

— Мене не було вдома. Дякую за розуміння!

І доки він спантеличено кліпає, зачиняю двері і одразу повертаюся до свого улюбленого місця. Повертаюся у додаток Linder. Видаляю свою сторінку, заодно виходжу з додатку. Все! Набридло! Тут в реальному житті зрозуміти нічого не можна, не те щоб в онлайні, де все просто дихає фальшем. Видихаю. Аж легше на душі стало.

Заходжу в інстаграм, а тут повідомлення від Ніка. Куди я пропала? Чому ігнорую його? І все в цьому роді. В останньому повідомленні він просить мій номер телефону, хоче спілкуватися вживу.

Щось я невпевнена, що хочу цього. Тому повідомлення просто ігнорую. Не хочеться на них відповідати. Потім, якщо, що, спишу все на зайнятість.

Покидаю телефон і, смакуючи каву, беруся за пошуки всього необхідного для свого буккросингу. Гуглю крамниці у місті та роблю онлайн-замовлення. Замовляю чимало речей, які мені потрібні. Завтра все буду забирати.

Саме замовляла собі тюль, як задзвонив телефон. Погляд стрибає на екран — Каріна. Дивлюся на телефон і вагаюся, чи варто мені брати слухавку. Не хочу озиратися назад та повертатися у минуле. У мене тепер нове життя, в якому все по-новому. Хоча, з іншого боку, я ж нічого не втрачаю, якщо поговорю з Каріною. Таки знімаю слухавку.

— Привіт! — звучить у трубці приємний голос колеги.

— Красуне, ти, що вигадала? Чому пішла від нас?

— Привіт! — зітхаю та чесно відповідаю. — Тому, що так буде краще, Карін.

— Я розумію, — пригнічено кидає співрозмовниця та, знітившись, додає: — Але як же шкода. Мені тебе не вистачатиме... — чую важкий стогін, за яким звучить прохання: — Кріс, повертайся. Не зважай на цих трьох циніків. Без тебе наш колектив буде схожий на зміїне кубло. Нас з Іриною надовго не вистачить...

— А третій хто? — питаю, не дослухавши.

— Евеліна, — видихає колишня колега.

Ловлю себе на думці, що я саме вчасно пішла з роботи. Хмикаю, бо не знаю, що трапилося: зійшлися зорі чи, може, вплив ретроградного Меркурія в Овні, але моє життя стрімко змінилося. І ці зміни мене не лякають, навпаки — подобаються.

— Це для мене нечікувано, — зізнаюся. — Хоча напевно цього слід було чекати. Але я ні на кого зла не тримаю. Хай роблять, що хочуть. Я не жалкую, що пішла.

— Ти знайшла іншу роботу? — цікавиться Каріна.

— Не зовсім, але хочу дещо спробувати. Тож поки не розповідатиму.

— Не розповідай. Але як все вийде, скажеш?

— Обов’язково! — з посмішкою обіцяю.

— Якщо щось класне, може, до себе візьмеш?!

— Все можливо, — знову посміхаюся. Адже це хороша ідея. Робочі руки мені потрібні будуть.

— Кристино! — кличе мене подруга. — Ти пішла, а Бойко наче сам не свій. Всі кругом шепочуться, що він сохне за тобою.

— Карін, не вигадуй, — прошу колишню колегу.

— Та не вигадую я, моя хороша. Кажу як є, — зітхає вона. — Шеф учора знову збори робив, і присвячені вони були твоєму звільненню. Трійця отримала останнє попередження. Не здивуюся, якщо він всіх трьох звільнить.

— Але за, що? — з повним нерозумінням питаю.

— Все, Кристинко, не можу більше говорити. Я на роботі, у мене дзвінок.

— Давай! Па-па.

Кладу слухавку і замислююся. Всі мої думки витають навколо Бойко. Не хочу вірити, що його слова про почуття до мене — правда. Але й відкидати цього не можу. І прийняти не можу. Напевно, квіти теж були від Бойко. Та я не хочу поки давати нікому марних надій.