Глава 35

КРИСТИНА

Я довго мучила себе роздумами, доки у дверях кафе не побачила накачаного чоловіка в темних окулярах та світло-сірому костюмі. Нічо собі ботан. Він, виявляється, справжній. Перехоплюю подих, бо розумію, що такого, як він, я не потягну. Чому він обрав мене? На сайті повно дівчат і набагато ефектніших, ніж я.

Але мене напружує, що позаду цього чоловіка йде іще двоє чоловіків у чорному. Один з них несе великий букет рожевих троянд.

Нормальний професор, що тут скажеш, щось аж не по собі від його харизми.

Чоловік зупиняється поруч з моїм столиком.

— Вітаю, красуне!

— Ну, привіт!

Вирішую сьогодні бути стервом, тому не підіймаюся, продовжую сидіти. Краєм ока помічаю, як на нас зацікавлено оглядаються відвідувачі закладу.

Чоловік обертається і забирає букет в одного з чоловіків та передає його мені. Я просто змушена піднятися. Квіти брати не поспішаю. Пильно дивлюся на чоловіка. Розумію, що цей букет коштує немаленьку суму, тому одразу роблю зауваження.

— Дякую, але я на першому побаченні подарунки не приймаю.

— Чому? — крізь окуляри вимогливо дивиться на мене чоловік.

— Не хочу потім бути винною. — випалюю правду.

— Ти не будеш винною, квіти просто так. — переконує мене мій залицяльник.

— Ну, якщо просто так, гаразд.

Забираю букет і, поклавши його на крісло поруч, присідаю. Карл робить те ж саме і, пильно дивлячись на мене, пропонує:

— Може, поїдемо в інший, більш пристойний заклад?

— Тобі тут не подобається? — ставлю зустрічне питання. А ще мене напружує те, що двоє чоловіків у чорному стоять за спиною у цього красеня.

— Не те, щоб, але не впевнений, що тут є нормальний вибір у меню, — впевнено пояснює мій залицяльник.

— Можу тебе запевнити, з меню тут все чудово. Для цього закладу — бомба. Тільки мене турбує одне питання...

— Яке? — зводить брови разом чоловік.

Його окуляри стали світлішими, і тепер сірі очі чудово видно через них.

— Люди позаду тебе, так і стоятимуть? Вони теж будуть присутні на нашому побаченні? Може, хоч познайомиш?

Не можу стримати посмішку. А от чоловік хмуриться та звертається до чоловіків позаду.

— Стасе, Ігоре, присядьте, не маячте. І замовте собі щось.

Чоловіки мовчки та покірно виконують наказ Карла, а він звертається до мене:

— Що ж, Кріс, може, ми теж щось замовимо?

— Спасибі, я тільки пообідала. — відмовляюся.

— Бережеш фігуру? — відверто дивиться на мене співрозмовник.

— Не те, щоб... — теж відверто заглядаю в його очі і чесно зізнаюся. — Ніколи не роблю того, чого не хочеться.

— Тоді, може, хоч щось замовиш, для «так годиться»? — пропонує він і кличе офіціанта. Коли той приходить, просить меню. А тоді переводить погляд на мене. — То що скажеш, Кріс?

— Гаразд, від чаю з еклером не відмовлюся. — погоджуюся і одразу додаю. — Тільки своє замовлення я оплачу сама.

— Кріс, ти не перестаєш мене дивувати, — обурюється Карл, від якого разить різким парфумом. Я все розумію, хоче чувак у такий спосіб самовиразитися, але ж не до такого ступеню. — Я оплачу твоє замовлення, і це не обговорюється.

— Карле, ти, здається, не зрозумів. — різко кидаю на його слова. — Я спроможна зробити це сама, і не потрібно мене зараз ображати. В іншому випадку я піду. Я ціную твоє бажання оплатити, але не відчуваю потреби в цьому, тому або я оплачую сама, або на цьому наше побачення закінчимо.

— Гаразд, — невдоволено кидає чоловік і відкриває меню, яке йому щойно принесли. — Може, поясниш, чому так?

— Це мій життєвий принцип! — лише відмахуюся.

— Кріс, ти мене здивувала, — відривається від меню накачаний ботан. — Мені такі, як ти, іще не траплялися.

— Таких, як я, багато, просто тобі іще не зустрічалися. — кидаю на слова чоловіка і прошу офіціанта принести мені чай, еклер та рахунок.

Карл теж замовив каву та еклер і почав активно розпитувати мене: хто я, де і ким працюю, ким працюють мої рідні — і купа всіляких дивних запитань, на які я відповідаю загально, а на деякі не відповідаю взагалі. По міміці бачу, що чоловіка це не влаштовує, але я не збираюся під когось підлаштовуватися. З мене досить Мишка.

— І чим ти плануєш займатися далі? Тобі ж на щось жити потрібно? — ставить різко питання Карл.

— Зараз шукаю роботу. Заощадження поки є, тож це не проблема. — відмахуюся, бо про те, що починаю власну справу, мовчу. Нащо комусь це знати.

— Може, варто спробувати себе у фешн-індустрії? — раптом пропонує чоловік.

З хвилину примружившись, дивлюся на нього, а тоді різко та правдиво випалюю:

— Для того, аби крутити п’ятою точкою, талант потрібен. В мене такого нема.

Я не стараюся справити хороше враження на своїх залицяльників. Навпаки, намагаюся бути собою. Бо ж потім я грати не буду, і, відповідно, мені потрібна людина, яка прийме мене такою, як я є насправді.

— Твої пріоритети в житті? — знову цікавиться чоловік.

— Саморозвиток, цілковита незалежність та свобода. Подорожі, можливо, сім’я та діти. Поки над цим не замислювалася. — зволожую вуста і прошу у відповідь: — Карле, я теж хочу почути твої пріоритети.

— Для мене це власна справа, сім’я, діти та дружина. Але моя дружина повинна займатися суто домом та сім’єю. Більшого їй не потрібно. — він примружується й питає: — А що означає для тебе свобода та незалежність?

— Те й означає, Карле, — відмахуюся. — Окрім чоловіка та дітей у мене має бути власний простір. Це улюблена робота чи власна справа. Це час на себе, а ще рівноправність з моїм чоловіком. Якщо цього не буде, не бачу сенсу життя з такою людиною.

— І ти вважаєш це нормальним?

Це питання зачепило мене, і мене понесло. Але, попри те, що всередині все закипіло, говорю спокійно та виважено:

— Звісно. Я ж живу в демократичній країні, де люди в першу чергу повинні поважати мій вибір, мої бажання та бачення. — перехоплюю подих і зухвало додаю: — І я ніколи не погоджуся на абʼюзивні стосунки, де я буду прислугою для свого чоловіка, який буде виводити мене в люди раз на рік і то для галочки. Навіть собак хороші господарі вигулюють двічі на день. Тож роби висновки. — зволожую вуста і на завершення кидаю: — Іще, поруч зі мною повинен бути чоловік, для якого я буду королевою, а не прислугою.