Глава 33

КРИСТИНА

Я довго сиділа, потонувши у важких роздумах. Вирвав мене з думок телефон. Він приглушено дзвонив у кімнаті з панорамним вікном. Тому, вставши, йду по нього.

На екрані світиться знайомий номер. Вже за мить усвідомлюю, що це телефонує власниця приміщення, що здається в оренду. Одразу знімаю слухавку.

— Доброго дня, дівчинко. Я вже приїхала. Чекаю на тебе у приміщенні, звичайно, якщо ти не передумала.

— Звісно, не передумала, Аліно Миколаївно. Зачекайте кілька хвилин, я вже біжу.

— Та не квапся, дитино! Я зачекаю.

— Я зараз буду...

Кидаю на емоціях і, поклавши слухавку, мчу у прихожу, де накидаю на себе теплу жилетку. На голову — шапку, взуваю кросівки і вистрибую з квартири. На ліфт чекати не хочу, тому щодуху мчу сходами донизу.

Між третім та другим поверхом наштовхуюся на місцеве «бібісі» — бабу Ліду та бабу Ксенію. При появі мене вони замовкають. Я вітаюся холодним тоном та біжу далі. Знаю, що навіть якщо вони обговорювали когось іншого, то зараз візьмуться за мене. Але нехай, може, це єдина радість в житті людей.

За кілька хвилин уже вбігаю у приміщення, тут пахне застояним повітрям. Але вікна уже привідкриті. Напевно, жінка вирішила провітрити приміщення. І оскільки самої господині тут я не бачу, то гукаю:

— Агов. Доброго дня! Я вже є.

— Іду, іду, — чути з віддаленого кутка приміщення.

Терпляче чекаю, а вже за хвилину до мене виходить ще досить молода, білява жінка. Одягнена у білий спортивний костюм з теплою пов’язкою на голові та у кросівках.

Посмішка з’являється у мене на вустах. Яка стильна жіночка. Навіть бабусею язик не повернеться назвати.

Жінка з легким макіяжем теж посміхається.

— Іще раз добрий день! А ти швидко, — вона озирається і просить. — Ходімо, красуне, покажу тобі приміщення. Звісно, тут прибирати потрібно. Можливо, ремонт косметичний. Але спершу все оглянь, чи підійде тобі...

Оглядаємо приміщення. Тут три кімнати, навіть невеличка кухня є. Облаштована вбиральня. Оглядаючи приміщення, слухаю розповіді Аліни та мізкую, де що у мене буде. У менш освітленій кімнаті зроблю читацьку залу, у світлій з великими вікнами облаштую щось типу кафе та напоїв, а у невеличкій залі стоятимуть комп’ютери для читання електронних книг, можливо, поставлю принтер та все для творчості.

Розповідаю про свої плани Аліні. Вона захоплено слухає мене, а коли я замовкаю, каже:

— Мила моя, та це ж оригінальна ідея. Її варто втілити. Я переконана, якщо ти втілиш цю ідею у життя, тут точно буде людно.

— Спасибі, Аліно Михайлівно, — вдоволено кидаю і, зітхнувши, прошу. — Давайте тепер обговоримо умови оренди та всі деталі.

Спілкувалися з Аліною Михайлівною довго. Обговорили всі деталі, нюанси. Вона дала мені багато розумних порад щодо оформлення ФОП. В трохи згодом ми оформили договір оренди на пів року, і я загрузла у роботі.

До півночі прибрала приміщення. Винесла все сміття та непотріб і вимила приміщення. Навіть вікна помила. А завтра вже на мене чекає оформлення залів, привезення книг, замовлення штор та посуду і всіх деталей та дрібниць, але самим найкоштовнішим це будуть комп’ютери. Тому вирішую, що для читання мені буде достатньо чотирьох ноутбуків для початку.

Втомлена, зачиняю уже свій майбутній буккросинг та, задоволена собою, йду додому. А ще потрібно буде замовити привабливу вивіску. Душа тріпоче. Якщо все піде добре, то вже через місяць, а може й раніше, я відкрию свій заклад і матиму свою справу. Душа літає за хмарами від цих думок.

— Вечір добрий, Кристино!

Змушена опуститися на землю, бо переді мною наче нізвідки взявся мій уже не шеф.

— Де ти була? І чому в такому вигляді?

Я зиркаю на себе і розумію, що вся змащена пилюкою. Закушую нижню губу і випалюю те, що першим прийшло в голову:

— Вагони розвантажувала?

— Гадаєш, смішно? — примружує одне око Бойко.

Під світлом нічного ліхтаря добре бачу його невдоволення.

— А я і не сміялася, — відмахуюся, перебираючи в’язку ключів у руках.

— Де твій телефон?

Витягую з кишені телефон і на екрані бачу десять дзвінків від свого шефа. Переводжу спантеличений погляд на нього.

— Щось трапилося? — автоматично злітає з вуст.

— Я просто хвилювався, — цілком серйозно заявляє він.

Великими очима дивлюся на нього. Мені приємні його слова, але повірити в них я не можу.

— В мене чомусь увімкнувся режим тиші, — лиш розгублено кидаю на його слова.

— Що ти робила у тому приміщенні на розі?

Одразу оглядаюся на приміщення. Його добре видно з того місця, де ми стоїмо. Переводжу погляд на Бойко й сухо кидаю:

— Нічого, — зітхаю і додаю. — Нікіто Сергійовичу, я втомилася. Спина болить. Та й пізно вже... — набираю повні легені повітря і кажу те, чого зовсім казати не хочеться. — Іще вам не варто сюди приїжджати та стояти тут...

— Кристино, я тебе почув, — сухо промовляє мій шеф і надто відверто заглядає в мої очі. — Скажи мені, невже я настільки неприємний тобі? Ми ж можемо хоча б спробувати...

— Не можемо! — різко перебиваю чоловіка. Образа в душі кипить, звісно, не на Бойко, а на цих двох бовдурів, Сергія та Олега. Якщо я справді почну стосунки з Бойко, то весь мій колишній колектив справді буде вважати, що я крутила шури-мури з шефом потай, до того ще й давно.

— Чому? Назви причину, — просить вимогливо чоловік.

— Тому, що я не хочу, — відмахуюся та, оминувши чоловіка, йду до свого під’їзду.

Увійшовши в ліфт, я розревілася. А діставшись додому, прийняла душ та, лігши в ліжко, довго не могла заснути при шаленій втомі.