Глава 32

КРИСТИНА

Чекаю, доки мій шеф зніме одяг та взуття, і веду його у вітальню. Він мовчить, і я паузу не порушую. Незвично якось бачити свого шефа у себе вдома.

— Кристино, пригости кавою, будь ласка! — просить він.

Я здивовано оглядаюся і ставлю чоловіка перед фактом.

— Без проблем, але в мене кава із звичайного магазину.

— Це не страшно, — пильно дивлячись на мене, відмахується шеф.

Мене його відповідь здивувала, тому прошу:

— Зачекайте мене тут, я зараз повернуся.

Бойко ставить ноутбук у сумці на диван та присідає, а я йду на кухню. Хвилювання таке, що ледь стримую тремтіння. Якщо чесно, я шокована візитом Бойка до мене. Я не чекала, що він приїде. Цікаво, як тільки у під’їзд потрапив?

Приготувавши каву, повертаюся у вітальню. Чоловік стоїть біля вікна і, дивлячись у нього через плече, кидає:

— Гарний у тебе вид із вікна. Ще б панорамні вікна, то взагалі б чудово.

Ставлю каву і печиво на журнальний столик і, проігнорувавши його слова, звертаюся:

— Ваша кава, Нікіто Сергійовичу.

Він оглядається та йде до столика, а я тим часом присідаю у крісло навпроти.

Бойко присідає поруч з чашкою і пильно заглядає в мої очі. Від цього погляду неможливо відірватися.

— Спасибі, Кристино! — він бере чашку і тихо кидає. — Я гадав, проженеш...

Опускаю очі. Телефоном спілкуватися легше. Менше відчуттів та хвилювання. Шалено нервую. На мить закушую нижню губу, а тоді підіймаю повіки та, вдаючи впевненість, кидаю:

— Якщо ви вже прийшли, я просто зобов’язана вас вислухати.

Нікіта робить ковток кави і знову кидає відвертий погляд на мене.

— Кристино, пробач за інцидент у ресторані. Мені дуже прикро, що все сталося саме так. — Він на мить опускає очі, а тоді, заглянувши на мене, продовжує: — Як нещодавно з’ясувалося, це справа рук Олега. Ми з Ольгою розійшлися уже давніше. А він, дізнавшись про це, подзвонив їй і, керуючись своєю фантазією, звів наклеп на нас обох. — Чоловік зітхає та з жалем додає: — На жаль, час назад не повернути. Я не хотів, щоб через мене ти пережила ці приниження та незаслужені звинувачення...

— Нікіто Сергійовичу, — перебиваю чоловіка, заспокоюючи. — Все нормально.

— Не нормально, Кристино, — заперечує він. — І тепер я чудово розумію, чому ти не хочеш повертатися у компанію. Якщо чесно, я б теж після такого не повернувся.

Великими очима дивлюся на Бойка. Він мене здивував. Але доки я мовчу, він, зробивши ковток кави, порушує тишу:

— Не скажу, що мені легко відпускати тебе. Ти одна з найкращих. Такими, як ти, не розкидаються. — Він затримує погляд на мені. — Та, на жаль, я не маю права утримувати тебе проти твоєї волі.

Великими очима дивлюся на Бойка. Зараз переді мною зовсім інший чоловік, не той, якого я знала раніше. У мене немає слів. Він вразив мене. Відчуваю, як емоції переповнюють. Лиш зараз ловлю себе на тому, що цей чоловік надто сильно хвилює мене.

Доки я шалено хвилююся, Бойко обертається до свого ноутбука і, розстібнувши замок-блискавку на сумці, щось виймає звідти. Я нервово ковтаю, а він кладе переді мною мою трудову книжку та великий конверт. Ловлю погляд чоловіка на собі.

— Кристино, я підписав твою заяву, — він киває поглядом на стіл, — а це твої документи та рекомендаційний лист. Але... — він робить паузу і, зробивши ковток кави, продовжує: — Якщо ти передумаєш, або щось не вийде, чи не складеться, пам’ятай, я чекаю тебе...

Нервово ковтаю. Я реально не чекала на такий поворот подій.

— Спасибі! — з шаленим хвилюванням видавлюю.

Бойко дивиться на мене, навіть не моргаючи, а тоді досить серйозно звертається до мене:

— Кристино, це тобі спасибі... Я готовий відпустити тебе з компанії, але не з життя. Саме тому я просив тебе про особисту зустріч. — Він помітно нервує, витримує паузу, а по ній додає: — А якщо чесно, ти давно запала мені в серце, але, оскільки ти була у стосунках, я не міг втручатися.

— Але у вас була Ольга?! — чи то уточнюю, чи то нагадую я.

— Була, Кристино. А мені нічого іншого не залишалося. — Він знову замовкає, а тоді додає: — Мої зізнання нічого не означають, Кристино. Я все розумію, але я просто хотів, аби ти знала. Мені важко тебе відпускати... Ти надто дорога мені, тому я просто хочу, аби ти була щасливою.

Відчуваю, як моє серце от-от вистрибне з грудей. Я шокована, вражена та заскочена одночасно. У мене немає слів. Я навіть не впевнена, що зможу щось сказати — мій голос точно тремтітиме.

Доки я приборкую емоції, Бойко підіймається і, не зводячи з мене очей, здавлено починає прощатися:

— Тепер я все сказав, Кристино. Спасибі, що вислухала. Мене не проводжай. — Він зітхає і тихо додає: — Якщо раптом щось потрібно, або просто поговорити — ти знаєш, де мене шукати, номер телефону теж у тебе є.

Розвернувшись, він забирає ноутбук та йде. У мене ступор. Просто сиджу. Бойко пішов, а я не можу змусити себе встати.

Спершись на спинку дивану, все прокручую в голові, вже нічого не розумію. Навіщо Бойко приходив? Прийшов, сказав, що запала в серце, а тоді розвернувся і пішов. Що це було? Як це розуміти?