Глава 30

КРИСТИНА

Офіс своєї колишньої роботи я покинула з легкою душею. Знову викликаю таксі й тепер їду спочатку в магазин, купую продукти, а тоді одразу додому. Таксист поїхав не тією дорогою, а там через ремонтні роботи перекритий рух. Тому мені довелося йти пішки. Та це не проблема, пакети не важкі — прогуляюся. Тим більше, що йти якихось п’ять хвилин.

Дійшовши до свого дому, зупиняюся. У нас на розі колись була крамничка з алкоголем, така собі забігайлівка. Але вже два роки вона зачинена, та зараз на дверях висить велика табличка — «Оренда». З хвилину стою, дивлячись на цю крамничку, і розумію, що я хочу її. Моя уява вже малює затишне кафе з полицями книг, залою для читачів — це буккросинг називається. Душа миттю загорілася бажанням щось творити. І тепер я знаю, чого хочу.

З пакетами біжу на сходи крамниці, зриваю номер телефону, що прикріплений, і щаслива мчу додому. Навіть не роздягаючись і не розкладаючи пакунків, набираю номер з маленького клаптика паперу й телефоную орендатору.

Слухавку знімає старша жіночка. Я дещо розгублена, але все ж вітаюся і невпевнено пояснюю:

— Я телефоную, бо побачила, що за цим номером можна орендувати приміщення... Я не помилилася?

— Ні, дитино, не помилилася. Приміщення здає в оренду моя донька. Але вона два роки тому виїхала за кордон, тож усім займатимуся я, — видихає й цікавиться: — А для чого тобі це приміщення, якщо не таємниця?

— Хочу відкрити кафе, поєднане з бібліотекою, — кажу як є.

— Яка гарна ідея, — голос жінки звучить піднесено.

Довго спілкуємося, я теж на емоціях. Обговорили ціну — вона мені підходить, тому питаю те, що мене хвилює найбільше:

— А коли б ми могли зустрітися, аби подивитися приміщення та обговорити всі деталі?

— А давай завтра, бо сьогодні вже пізно. Я на дачі, тож не хочу на ніч кудись їхати, — розгублено зізнається співрозмовниця Аліна Миколаївна.

— Домовилися. О котрій ви зможете під’їхати?

— Давай зробимо так: я приїду і тобі зателефоную, — пропонує жінка й одразу цікавиться: — Ти зможеш під’їхати?

— Зможу, я ж у цьому будинку, — зізнаюся.

Домовившись про все з Аліною, прощаємося.

Поклавши слухавку, стрибаю по хаті. Я щаслива.

Моя радість була недовгою, бо ще не встигла розпакувати пакунки, як задзвонив мій телефон. Це знову Бойко. Ну, що йому потрібно? Напевно, Олена Сидорівна доклала, що я написала заяву. Що ж, треба брати слухавку.

— Алло! — кидаю без емоцій.

— Кристино, тут така справа... — одразу починає він. — Інна з нічної зміни захворіла, і мені терміново потрібна підміна. Я хочу, аби ти завтра вийшла на роботу в ніч.

Кілька секунд мовчу, бо всередині мене бурлять емоції, але на заяву свого уже майже не шефа відповідаю:

— Нікіто Сергійовичу, я не вийду завтра на роботу, ні в ніч, ні в день. Я сьогодні написала заяву на звільнення.

— Тобто, написала заяву? Коли? — ошелешено перепитує чоловік.

— Нещодавно. Я тільки-но повернулася з офісу. Тому перепрошую. Шукайте когось іншого.

— Кристино, я не підпишу тобі заяву, — кидає з погрозою Бойко.

Така заява здивувала мене. Приборкую у собі бурю змішаних відчуттів і зухвало заявляю:

— Мій шеф, ви можете робити, що вам заманеться. Я на роботу не вийду все одно.

— Кристино, ти хочеш, аби я звільнив тебе за статтею? — з погрозою шипить чоловік.

— Звільняйте. Робіть, що вважаєте за потрібне, — відмахуюся.

— Кристино, ти можеш хоч якось пояснити свою спонтанну витівку?

— Це не витівка. Це мої бажання, і вони заслуговують на повагу, — холодно пояснюю.

— Зрозуміло, — здавлено кидає Бойко, а тоді просить: — Кристино, не рубай з плеча. Подумай. Твоє робоче місце залишається за тобою. Ти можеш повернутися в будь-який момент.

Після цих слів у слухавці лунають короткі гудки. Забираю телефон від вуха. Його останні слова збили мене з пантелику. Я гадала, він кричатиме. Влаштує істерику. А він поводився виважено, впевнено, спокійно. Аж дивно, що Бойко дав мені право вибору, і це мене неабияк бентежить. От цікаво, він усім робить такі привілеї чи тільки мені?

У схожих роздумах я приготувала собі пізній обід і, пообідавши та прибравши кухню, подалася у свою релакс-зону.