Глава 29

КРИСТИНА

Ще не встигла я зробити кілька кроків від кафе, як дзвонить мій телефон. Зиркаю на екран — це Евеліна. Так не хочеться розмов, але все ж знімаю слухавку.

— Привіт, пропажа! Ти куди пропала? Шеф дуже сердився, що тебе не було, — тараторить вона. — Ці ж збори були через тебе...

— Привіт, Евеліно! — зітхаю, бо в словах колеги звучить докір. Мені від цього неприємно, тому у відповідь питаю: — Ольга теж була на зборах?

— Яка Ольга? — з повним нерозумінням цікавиться Евеліна.

— Колишня Бойко, — сухо пояснюю.

— Ой, Кріс, ну що ти починаєш? Всі давно забули вже...

— Тільки я не забула, — сухо випалюю, перебивши співрозмовницю. — Ольга мене виставила на посміховисько, образила при всіх, а потім ще й ці два красені вирішили розважитися. І всім весело.

— Та, Кріс, не починай. Все нормально!

Я нервово ковтаю, зупинившись. Остання фраза мене вивела з рівноваги — вона мені неприємна.

— Це не нормально, Евеліно. Я не заслуговую такої зневаги...

— Бойко теж так казав. І якби ти була на зборах, ти багато чого почула, — фиркає Евеліна. — Але ж ти в нас горда. Принципова. Дивись, саму королеву образили... — з насмішкою фиркає колега. — До речі, тебе завтра на роботу викликають, Інна з нічної зміни захворіла...

— Я не вийду, — впевнено перебиваю Евеліну.

— Тобто, ти вийдеш? Тобі зателефонують або з кадрів, або сам Бойко. У тебе виходу нема, — невдоволено ставить мене перед фактом Евеліна.

— Вихід є завжди, — роздратовано випалюю і починаю прощатися. — Вибач, Евеліно, не можу більше розмовляти.

Кладу слухавку і розумію, що я не тільки в кол-центр повертатися не хочу — я взагалі не хочу ні на кого працювати. Отже, я повинна почати власну справу та працювати на себе. І тепер це — діло принципу.

Викликавши собі таксі, їду в кол-центр. Я налаштована рішуче. І заява на звільнення буде написана вже сьогодні. А чого тягнути?

Наче вже все вирішила, а емоції б’ють ключем. Найбільше боюся зустрічі у центрі з Бойком, а ще не хочу навіть випадково перетинатися ні з Олегом, ні з Сергієм. Противні вони мені після всіх своїх гидких витівок. Ніби дорослі чоловіки, а поводяться, мов хлопці-підлітки, в яких гормональний фон нестабільний.

Під’їхавши під офіс, помічаю, як моє хвилювання збільшується. Але відступати я не буду. Тож, покинувши таксі, впевненою ходою йду до бізнес-центру. Лише в ліфті я згадала, що Бойко у телефонній розмові сказав, що його не буде. Отже, можна видихнути.

Входжу в такий рідний за роки офіс, який так швидко став мені чужим. Не йду в операторні — мені там більше робити нічого. Шалене хвилювання супроводжується легким тремором у тілі, та я вже все вирішила.

Входжу у відділ кадрів, вітаюся і, підійшовши до Олени Сидорівни, звертаюся до неї:

— Я хочу написати заяву на звільнення...

— Кристино, яке звільнення? Ти що вигадала? Осінь, люди хворіють, а ти звільнятися надумала... — великими очима дивиться на мене жінка. — Де ще тобі так добре буде, як у нас?

— Вдома, — лише тихо відмахуюся.

— Кристино, я серйозно, — дивиться на мене поглядом, повним прохання, завідувачка відділу кадрів. — Не роби дурниць. Ці двоє малохольні вже покарані. Бойко взяв їх під особистий контроль. Все буде добре, дівчинко.

Мені приємні слова Олени, але я не хочу більше тут залишатися. Можливо, колись пошкодую, можливо, ні, але зараз я хочу піти.

— Дякую, Олено Сидорівно, але так буде краще.

— Для кого? — здивовано перепитує жінка.

— Для мене, — лише тихо відповідаю.

Жінка зітхає, з хвилину дивиться на мене й з добротою в голосі кидає:

— Сідай уже, якщо так накипіло, — кладе переді мною зразок, чистий аркуш та ручку. — Пиши. Папір втримає все, а там подивишся, — зітхає та додає: — Знай, ти завжди зможеш повернутися. Хороших спеціалістів мало.

— Дякую! — тихо видавлюю.

Мене вразила доброта Олени. Я чомусь очікувала, що вона на мене кидатиметься, як Евеліна, від якої я справді такого не чекала.

Написавши заяву, віддаю її завідувачці відділу кадрів. Вона, забравши її, повідомляє:

— Але, Кристино, такі заяви підписує лише шеф.

— Я знаю.

— Може, ти все ж іще передумаєш? — просить жінка.

— Невпевнена, — тихо кидаю і прощаюся. — Бувайте!

— До зустрічі, красуне! Маю надію, ми іще побачимося...

Ледь усміхаюся, вражена людяністю Олени.

— Все може бути, — не виключаю, що зустріч цілком можлива. Я ж іду з роботи, а не виїжджаю з міста. — Спасибі вам!

Попрощавшись, покидаю відділ кадрів. Тепер головне — нікого зі своїх не зустріти.