Глава 27

КРИСТИНА

Прокинулася я наступного ранку, коли надворі вже був білий день. Ну, не зовсім білий. За вікнами знову похмуро і місто тоне у густому сивому тумані.

Спершись на подушку, просто лежу, не хочеться вставати. Я вчора заснула з першими сутінками. Шукаючи роботу, роздратувалася, бо нічого путнього знайти не вдавалося. Вставши, вирішила приготувати собі чай, але прийшовши на кухню, передумала і подалася у спальню. Я просто засинала на ходу.

Повернувшись на подушці, зиркаю на тумбочку — телефона немає. Ох. Зітхаю. Я ж його не взяла. Він залишився у моїй улюбленій кімнаті з панорамним вікном. Там біля каміна я й ноутбук залишила. Я ж планувала туди повертатися.

Вставати ліньки, тому лежу. Планів на сьогодні жодних. На збори я точно не піду, хіба, що прогуляюся парком. І знову шукатиму роботу. Хоча вже надій на те, що я її знайду, жодних. Але і до Бойка я не повернуся.

Важко зітхаю і зажмурюю очі від того, що чую приглушений дзвінок свого телефону. Щось навіть не цікаво, хто телефонує.

Ще трохи полежавши, я таки встаю. Кілька хвилин милуюся містом. Ну от люблю я ті густі тумани, пожовкле листя. Бабине літо в павитухах діамантової роси. Першу паморозь, дощі. І навіть запах в осені особливий. Він теж мені до вподоби.

Гарно на це все дивитися з вікна, але іще гарніше прогулятися парком. Тож іду в душ. А звідти — на кухню. Готую собі каву, легкий бутерброд і з усім подаюся до телефона та комп’ютера.

Зручно вмостившись, беру в руки телефон. Телефонував мій шеф. Аж дивно. Цікаво, що хотів? Невже знову поговорити? Чи може на збори кличе? Я йому передзвонювати не буду. Так хочеться заблокувати ще й цей його непідписаний номер, але стримуюся. Мені ж іще потрібно заяву на розрахунок підписати. Тож зараз не варто нариватися. Але й передзвонювати не буду.

Вирішую перевірити спочатку Інстаграм. Відкриваю додаток і дещо спантеличена. Тут десять повідомлень від Ніка. Чотири із них — з посиланнями. Це, напевно, вакансії. Ставлю лайки на посиланнях і читаю повідомлення.

«Не впевнений, чи тобі це підійде, але це краще, що мені вдалося знайти».

«Переглянь, будь ласка, і скажи, ще є щось вартісне».

«Кріс, ти де?»

«Може спробуєш себе в іншій сфері?».

«Ким ти мріяла стати у дитинстві?».

«Кріс, ну де ти знову?».

Це повідомлення було відправлене о півночі. Я о тій порі вже бачила десяті сни.

Спочатку попереглядаю повідомлення з посиланнями, але це далеко не те, що я хотіла. Заробітна плата у рази нижча, ніж у компанії Бойка, і, звісно, я не можу на це погодитися. Вирішую відписати.

«Привіт! Я заснула. Вакансії уже переглянула. Спасибі за допомогу! Але я шукатиму ще. А про, що мріяла в дитинстві? Завжди хотіла бути поліціянткою, десь так до років десяти. А потім передумала».

Відправивши повідомлення Ніку, заходжу на сайт знайомств. Тут уже на мене чекає повідомлення від Святослава. Не вагаючись, відкриваю його.

«Привіт, Кріс! Спасибі! Ми могли б спілкуватися тут, але, якщо чесно, не люблю усю цю воду. Давай краще зустрінемось вживу... Звісно, якщо ти проживаєш у столиці... Чекаю на твою відповідь».

І, що ж тобі відповісти, Святославе? Щось після вчора не маю бажання йти на побачення.

Кілька хвилин вагаюся, а тоді вирішую — а, що, була не була, погоджуюся.

«Можемо зустрітися».

Відповідь не заставила себе чекати, прийшла майже одразу.

«Де ми можемо зустрітися?».

«В Маріїнському парку», — відписую, бо це далеко від мого дому і це дуже добре.

«Ти живеш поруч?», — цікавиться Святослав.

«Ні, я під’їду».

«Давай краще я заїду за тобою. Кажи адресу...»

Одразу пропонує мій онлайн-кавалер, але галантно відмовляюся.

«Спасибі. Я доїду сама. Зустрінемося при вході від Маріїнського палацу. І парасольки прихопи. Прогуляємося парком».

«Гаразд. О котрій зустрічаємося?» — цікавиться Святослав.

Зиркаю на годинник і прошу:

«Давай о чотирнадцятій».

«А як я тебе впізнаю?» — не відстає він.

«Я стоятиму при вході з парасолькою».

«Чудово! До зустрічі!»

Виходжу з додатку і нарешті смакую свою каву, ловлячи себе на думці — називається, нічого не планувала на сьогодні. А ось вже потрібно на побачення йти. Хоча, якщо чесно, я це все серйозно не сприймаю. І чепуритися як на фото принципово не буду.

Тільки встигла допити каву, як дзвонить мій телефон. Знову мій шеф. От настирливий! Невже він думає, що я на його збори прийду. Робити мені більше нічого. Але слухавку все ж знімаю та мовчу.

— Доброго дня, Кристино Вікторівно! — вітається він.

— Доброго, — без емоцій відповідаю, хоча тіло надто напружене. От цікаво, що він зараз скаже.

— Кристино, через годину з лишком збори. Я хочу бачити тебе на них... — пояснює чоловік.

З хвилину мовчу, а тоді цілком серйозно випалюю:

— Через годину з лишком я збиратимуся на побачення.

— На яке побачення? З ким? — лютує у слухавці мій шеф.

— На саме звичайне побачення, Нікіто Сергійовичу.

— Кристино, ці збори через тебе і ти повинна бути присутньою на них, — ставить мене перед фактом Бойко.

— Яка честь! — фиркаю та невдоволено кидаю. — Саме тому мене не буде.

— Кристино, але чому?

— Тому, що цих двох бовдурів уже ніщо не змінить. А псувати свої нерви мені через них не хочеться, — роздратовано прояснюю й додаю. — Але я обов’язково приїду після шістнадцятої.

— Кристино, мене уже не буде, — терпляче зізнається Бойко.

— А ви мені і не потрібні. Я маю інші справи...

— Кристино... — перебиває мене чоловік.

Але я теж не даю йому договорити:

— Нікіто Сергійовичу, всього хорошого. І не псуйте собі нерви.

Кладу слухавку і відчуваю, як тіло охоплює мандраж. Насправді мені приємно, що Бойко захищається за мене. Але якби я справді прийшла на ці збори, то хтось би знову доклав колишній мого шефа про це. А я більше не хочу сорому.