Глава 25

КРИСТИНА

Пройшовшись парком, замовляю собі обід додому. І сама відправляюся додому, бо саме встигну повернутися, як приїде кур’єр. Сподіваюся, біля мого будинку уже не чатує Бойко. А ще дуже хочу, аби оті бабусі порозходилися, а то, чесно, якось не по собі від їхніх балачок.

На душі і так паршиво. Моє перше побачення — повний відстій. Навіть замислилася, чи продовжувати отих дев’ять побачень всліпу. Ану ж знову прийде який принциповий мен з суворими вимогами. Хоча це навіть інтригує. Цікаво, на що здатні люди і в кого які маски, і які скелети в шафі.

Прийшовши додому, переодягнулася в зручний одяг. Прийняла своє замовлення і тільки встигла поснідати, як подзвонив мій телефон. Погляд стрибає на екран — Каріна. Примруживши одне око, вагаюся, чи брати слухавку. Хоча саме Каріна у колективі справедлива. Тому таки знімаю слухавку.

— Привіт, зіронька! Ти в нас тепер мега популярна...

— В сенсі? — шоковано перепитую, бо розумію, за цими словами купа новин. Я ж навіть на привітання не відповіла від таких новин.

— В прямому, Кристино! — цілком серйозно кидає колега. — Я щойно вийшла з роботи, тож можу говорити. Це якийсь капець. Ці два бовдури розмістили тебе в компанії. Тепер твій плакат у нас в операторній на стіні висить.

Я ще більше шокована, тіло враз зробилося ватяним.

— Які бовдури? Який плакат? І де вони його взяли?

Відчуваю, як тремтіння проймає мене, від цього міцніше притискаю телефон до вуха.

— З твого Lindera завантажили, відредагували через ШІ, а потім роздрукували.

Як же вчасно я зібралася йти з компанії, — промайнуло в голові. Сама ж буквально киплю від люті. Для чого все це. Хоча вже здогадуюся, хто саме це зробив, та все ж уточнюю:

— Хто саме так розважається?

— А хто може? Сергій з Олегом, — зітхає Каріна. — Ти одного на місце поставила, іншому відмовила, а вони обидва на тебе оком кинули. І зараз мов березневі коти. — Вона зітхає і додає: — Але це іще не все. Той плакат побачив Бойко. Ото вже було весело. Він і так на роботу не в дусі приїхав, але ще й плакат побачив — то в офісі почалося пекло.

Доки колега зітхає, мені робиться дурно. Тепер цікаво, Бойко приїхав до мене після того, як побачив плакат, чи до?

— Нікіта Сергійович добряче їх відчитав, виписав штраф, і ще погрожував звільненням.

В мене все в голові не вкладається. Олег з Сергієм точно неадекватні, хоча це, напевно, ідея Олега, та все ж. Почуваюся ображеною та приниженою.

— Коротше, у нас завтра збори, — розвіює мої думки співрозмовниця. — Бойко знову збирає всіх. Мабуть, тобі теж подзвонить.

Я не прийду, — відмахуюся в душі.

— Гаразд, Кристино, не засмучуйся. Завтра Бойко всіх на місце поставить. А зараз бувай, бо вже чоловік за мною приїхав. Па-па! До зустрічі.

Кладу слухавку. На душі так паршиво, що й не передати. Сьогодні та вчора явно не мій день.

Я довго стою у вікні на кухні, а потім, помивши посуд, йду у свою облаштовану зону комфорту до каміна. По дорозі прихопила ноутбук і взялася за пошуки вакансій кол-операторів.

Переглянувши всі оголошення, я зрозуміла, що наша компанія найпрестижніша. А за меншу зарплату я працювати не погоджуся. І, що тепер робити? Може, пошукати іншу роботу?! Може, вдасться знайти щось схоже... Чи, може, краще спробувати іншу сферу.

Я розгублена та розбита подіями вчорашнього та сьогоднішнього дня.

Від думок відриває дзвінок мого мобільного, який я забула на кухні. Я ж його мала вимкнути, але не зробила цього.

Неохоче підіймаюся та йду на кухню. На екрані знову світиться номер. Але ці цифри я точно бачила. Це, без сумніву, Бойко. Без вагань скидаю дзвінок. Але ще не встигаю нічого толком зробити, як телефон дзвонить знову. Важко видихнувши, таки знімаю слухавку, тихо кинувши у неї:

— Алло.

— Кристино Вікторівно, це твій шеф...

— Слухаю, мій шеф! — різко перебиваю чоловіка.

— Кристино, годі ображатися на мене, — зірваним тоном просить Нікіта. — Я до тебе у справі телефоную.

Повисає пауза, я витримую кілька секунд і таки не можу впоратися з нервами.

— Нікіто Сергійовичу, ви з усіма в особистих розмовах звертаєтеся на «ти»? — роздратовано питаю.

— Тебе це не влаштовує?

Звучить холодним тоном у відповідь, але я за словом у кишеню не полізу.

— Якщо ви так спілкуєтеся лише зі мною, то не влаштовує.

— Зрозуміло! — невдоволено кидає він і додає: — Завтра у нас збори. І я хочу тебе бачити на них.

— У мене не вийде. Я маю плани, — одразу ставлю шефа перед фактом.

Вся тремчу, відповідно і голос втратив рівність та спокій.

— Кристино, явка обов’язкова, — гримить Бойко.

— О котрій збори? — сухо цікавлюся, бо те, що він мені розповідає, уже до лампочки.

— О тринадцятій.

— Я звільнюся лише о шістнадцятій, — обманюю.

— Кристино, чим таким ти зайнята? — невдоволено цікавиться співрозмовник.

— Особистим, Нікіто Сергійовичу. У мене відпустка, якщо ви забули? — зухвало заявляю. — Тож даруйте, раніше ніяк не вийде.

— Ти хочеш, аби я збори переніс? — напружено цікавиться шеф.

— Зовсім ні, — відмахуюся і дозволяю проявити ще більше зухвальства. — Бо не важливо, о якій відбудуться збори, я все одно не прийду.

— Чому?

Відчуваю, Бойко на нервах. Про це свідчить манера спілкування та його розмовний тон.

— Тому, що у мене відпустка, — повторюю і починаю прощатися. — Все, Нікіто Сергійовичу, бувайте. Не можу більше розмовляти.

Кладу слухавку і видихаю. В очах збирається волога, відчаю та образи. Бо розумію, це не несприятливі дні. Це, схоже, в моєму житті почалася чорна смуга. І розпочав її Микита.