Глава 24

КРИСТИНА

Замовивши собі гарбузове лате, я вирішую перевірити сайт знайомств. Повідомлень від Ніка немає. Тож заглядаю на ті повідомлення, які висять невідкритими.

Першим відкриваю повідомлення від красунчика Руслана:

«Привіт, гарнюня! Давай зустрінемось».

Повідомлення прийшло іще вчора. На аватарці привабливий молодий брюнет. Кілька хвилин вагаюся і вирішую відписати:

«Привіт! А давай зустрінемось. Але це буде лише побачення, жодних продовжень, поцілунків та всього в цьому роді. За інших умов не бачу сенсу нашої зустрічі».

Відправила повідомлення і, якщо чесно, нічого не чекаю. Може, він, як і я, побачить моє повідомлення лише завтра. А можливо, й не погодиться, бо хтозна, може мужчинчик шукає собі розваг. А я тут зі своїми вимогами. Але я теж знаю, чого хочу. В мене свої розваги.

Відкриваю решту повідомлень, але там нічого цікавого. Компліменти та обурення сильної статі, що на таку як я, доведеться все життя пахати. Бо щоб задовольнити мої потреби, потрібні мільярди.

Хмикаю. Цікава логіка у чоловіків, але сперечатися не буду. Кожен бачить те, що хоче бачити, тож навіщо псувати погляди людей.

Ще не встигла вийти з додатку, як приходить сповіщення. Зиркаю — повідомлення від Руслана. З цікавістю відкриваю його:

«Чому такі жорсткі вимоги?»

Хмикаю й відписую: «Тому, що! Ти або приймаєш їх, або ні».

Ще не встигла кліпнути, як прийшла відповідь:

«А фото у тебе хоч справжнє?»

Це відверте запитання з претензіями мене дратує. Тому нічого не відписую. Це не я про побачення просила і нікого не змушую. Хоче — хай їде, чи йде, не хоче — ні.

Через кілька хвилин знову приходить повідомлення від Руслана:

«Ти, що образилася? Багато дівчат викладають фото, згенеровані ШІ, тож моє запитання досить доречне».

Примружуюся й вирішую відписати чесно:

«Моє фото справжнє, але я кожного дня виглядаю по-різному. Відповідно до настрою».

«Заінтригувала!»

«Ніякої інтриги, це лише мої бажання та настрій. Зрештою, мій зовнішній вигляд залежить від того, куди я зібралася: на роботу чи на прогулянку. Хоча, в основному, люблю зручний одяг...»

«Зрозумів! То де ми можемо зустрітися?»

Відписую, вказуючи адресу кафе, в якому перебуваю. Емоції переповнюють, у мене побачень як таких, по суті, не було. Перед Мишком я дружила з одним хлопчиною. Але це справді була лише дружба. Тому зараз солідно нервую. Що ж, може, тепер хоч у свої двадцять п’ять матиму трохи досвіду з ходіння на побачення.

Минуло пів години, але мого залицяльника й досі немає. Я вже їсти хочу, але ще терпляче чекаю свого онлайн-кавалера.

Вирішую, що спробую піти на десять побачень. Наостанок залишу Ніка. І якщо за ці десять побачень я не знайду собі нікого, то обов’язково припиню пошуки онлайн-кохання, житиму для себе.

Через хвилин десять у кафе увійшов високий блондин. Він одразу привернув мою увагу, але це точно не мій кавалер. Мій — привабливий брюнет, а цей — блондин, та ще й лице у прищах. Це точно не мій кавалер. Втуплююся в телефон і, аби вбити час, який тягнеться надто довго, знову заходжу в додаток. А раптом цей Руслан передумав?! Може, не варто його чекати?

Але тут лише повідомлення від Ніка. Поки не хочу його відкривати. Залишу на потім.

— Це ти Кріс?

Підіймаю погляд і дещо спантеличена: переді мною той самий блондин. Нічого не розумію, але все ж питаю:

— А ти Руслан?

Він примружується і пильно дивиться на мене.

— Я Руслан. Але ти... Ти... Чому ти так одягнена? На фото ти геть інша. Інтелігентна, гламурна діва. А тут ти...

— Красеню, тобі дзеркало показати? — невдоволено перебиваю чоловіка я. — На фото твоєї сторінки теж привабливий брюнет, до якого ти навіть відношення не маєш. — Взявши свою сумочку в руки, підіймаюся. — Я, на відміну від тебе, справжня, а чепуритися для фальшивих красенів, фото яким згенерував ШІ, бажання не маю. Тож бувай! Щасливо!

Розвернувшись, йду на вихід. Лаю себе на чому світ стоїть. Ото ненормальна. Наївна.

— Кріс, зачекай!

Кличе мене чоловік позаду, але я занадто сердита. Моє перше побачення безнадійно зіпсоване. Цей брехливий залицяльник ще й настрій зіпсував.

Чоловік наздоганяє мене на вулиці і, зупинившись переді мною, просить:

— Кріс, повернися! Якщо ми вже зустрілися, то давай хоч кави вип’ємо, поговоримо. Я пригощаю.

— Дякую, Руслане! — холодно відмахуюся. — Мені вже нічого не хочеться. Мало того, що я чекала тебе сорок хвилин, ти ще й прийшов без квітів... А замість компліментів я отримала купу критики. Даруй, я таке ставлення до себе прийняти не можу.

— Але ж ти не одягнена, як на фото, — впевнено кидає у свій захист чоловік.

Розумію, що розмову продовжувати не варто, але все ж кидаю:

— Ти погоду бачив? — шиплю. — Лише людина, яка немає поваги до себе, одягатиметься так, аби застудитися. Тож перепрошую, мені пора!

Оминувши чоловіка, розкриваю парасолю та йду.

— Але, Кріс, ми могли б...

— Не могли б, Руслане, — різко розвернувшись, перебиваю чоловіка. — Ти почав усе з брехні, та тому усе закінчено. Бувай!

Повернувшись, йду у парк. На душі паршиво. Цікаво, а скільки фото чоловіків у додатку справжніх? Чому люди видають себе за інших? Я спочатку теж так зробила, але дуже швидко зрозуміла, що якщо я хочу знайти щось справжнє, то сама повинна бути такою.