Глава 23

КРИСТИНА.

Прийнявши водні процедури та поснідавши тим, що було, я відправилася на прогулянку під дощем.

Щаслива покидаю власне помешкання і вирішую не користуватися ліфтом, а спуститися вниз сходами. Але, спустившись поверхом нижче, я дуже пошкодувала про свій вибір. Я чула нечіткі голоси, коли покинула свою квартиру, але спустившись нижче, я зупинилася, бо почула розмову двох жінок. Судячи з голосів — це баба Ліда та баба Ксенія, вони живуть через поверх.

— Лідка, а ти бачила, як та Христина з п’ятого вчора додому поверталася? Під’їхала така вся красива... Ач, як розцвіла, коли її хлоп покинув. Вся така королівна, а з Мишком он сірою мишкою була, — лукаво розповідає баба Ксенія.

— І що? І що? Я ж не бачила, напевно, серіал дивилася, — допитується баба Ліда.

— І що?! — повторює Ксенія з інтонацією і продовжує: — Вийшла з машини, а тут Мишко вже на неї чекав. Стала з ним говорити, як у двір приїхала машина. Така велика, певно ще й дорога. Вийшов з неї хлоп такий інтелігентний, вона й Мишка прогнала, а за троха і холопа того відшила.

— Ай, яй, — стогне баба Ліда. — Бідова дівка. Певно, після Мишка їй трохи зле.

— Ага, зле. То вона після нього така гонорова стала, — уявляєш! — заздрісно кидає Ксенія. — А нині якийсь хлоп їй такого букета приніс, що я тільки в кіно такий бачила.

— А бачиш, то певно вона таки когось має, — і собі потакає Ліда.

Важко зітхаю і вирішую таки дочекатися ліфта. Щось не маю бажання бачитися зі заклопотаними бабусями, бо вони, напевно, бесіди мають на весь день. Бо доки всім сусідам кості перемиють, то короткий осінній день скінчиться. А там далі — у кого серіал, у кого підглядини за чужим життям.

Чекаючи ліфт, хмикаю. А виявляється, я он яке цікаве життя веду, а ще жаліюся. Якби не ці бабусі, то б і не знала про себе таких цікавих деталей.

Дочекавшись ліфта, заходжу у кабінку і вже зі спокійною душею спускаюся донизу.

Виходжу з під’їзду і, розкривши парасольку, одягаю навушники. Вмикаю улюблену збірку пісень і, як там казала баба Ксенія, — гонорово топаю до тротуару. В динаміках лунає улюблена музика, навколо приємна атмосфера, і я ловлю свій вайб.

Здригаюся від того, що хтось ловить мене за руку вище ліктя. Наполохано оглядаюся і завмираю, потонувши у лазурних очах Бойка. Кілька секунд дивлюся у цю красу, не в змозі відірватися. У цих очах наче шматок літа залишився.

Але думка про бабусь мов блискавка пронизує мене. Підіймаю погляд у вікна під’їзду і зіштовхуюся поглядом із жінками, які сидять, мов сороки, у вікні третього поверху. Обережно забираю свою руку з руки чоловіка і знімаю навушники. Серце у грудях тріпоче, і хвилювання охоплює за секунди. Знімаю навушники й суворо зиркаю на чоловіка.

— Нікіто Сергійовичу, чому ви тут? Ви, до речі, мене налякали...

— Кристино, пробач! Я не хотів... — він зітхає, пильно дивлячись мені в очі. — Кристино, нам потрібно поговорити...

Я видавлюю стогін і, на мить зиркнувши в бік, переводжу пильний погляд на чоловіка.

— Нікіто Сергійовичу, я вас слухаю.

— Поїхали кудись, чи ти хочеш, аби ми розмовляли тут під дощем? Ще й погода така, що собаку з хати не виженеш, — невдоволено бурчить Бойко.

— Прекрасна погода, мій шеф, — з іронією кидаю. — Зрештою, я не збираюся з вами тут стояти. Он на третьому поверсі кореспонденти сидять. Вони вже й так бачили мій вчорашній вечір. Тож ваша сьогоднішня поява тут теж матиме свої наслідки.

Бойко важко зітхає, проникливим поглядом дивлячись на мене.

— Кристино, поїхали у якесь затишне місце. Просто поспілкуємось...

— Про що, Нікіто Сергійовичу, ми будемо спілкуватися? — сухо цікавлюся й нагадую. — Вчорашня ситуація не вимагає обговорень. Зрештою, вона вирішена. Ви прислали мені квіти, і цього більш ніж достатньо.

— Кристино...

— Вибачте, мій шеф, я запізнююся. Бувайте!

Попрощавшись, одягаю навушники і поспіхом йду від Бойка. Не хочу з ним жодних розмов. Я вже вважаю цього чоловіка не своїм шефом. Адже в умі я уже не працюю у цій компанії.

Стараюся сконцентруватися на музиці й прогулянці, хоча приїзд Бойка шалено хвилює мене.

Трохи пройшовши дороги, я заспокоїлася і тепер, ідучи парком, милуюся природою. Обожнюю осінню мряку, густу, дрімучу і трохи казкову. Мені подобається дивитися, як з пожовклого листя стікають крапельки. Обожнюю маленькі калюжки, в які заглядає небо.

Скільки не намагалася відірватися, мої думки все одно час від часу повертаються до візиту Бойка. Чому він не хотів сказати нічого там у дворі? У мене склалося таке враження, що він старався виманити мене на побачення. Але я на це не погоджуся ніколи.

Втомившись бродити містом, я подалася до свого улюбленого кафе смакувати лате.