Глава 22

КРИСТИНА

Допивши каву, я зручно вмостилася у кріслі-м’ячі і навіть не зчулася, як задрімала. Прокинулася від того, що у спальні наґравав веселу мелодію мій телефон. Зітхнувши, ліниво встаю та йду у спальню.

Доки я дійшла, телефон передзвонив, і я зупинилася у вікні. Навіть не цікаво хто телефонував. Дивлюся через скло на вулицю і розумію, що дощ навіть не думав припинятися, тільки посилився. Зітхаю — все одно на дворі красиво, хто б, що не казав.

Все вирішено! Зараз приведу себе до ладу, одягну шкіряний теплий плащ, взую тепленькі гумові чоботи і гайда гуляти. Бродитиму містом допоки не набридне. А потім поїду в улюблене кафе біля парку, аби посмакувати гарбузовим латте.

Здригаюся від того, що знову дзвонить мій телефон. Вилаявшись в умі, беру його. На екрані світиться невідомий номер. Це трохи напружує, але я все ж знімаю слухавку.

— Доброго дня, Кристино!

Звужую зіниці, адже голос здається мені знайомим, але кому він точно належить, вгадати не можу.

— Доброго! — лиш розгублено відповідаю.

— Кристино, це Нікіта — твій шеф.

На мить зажмурюю очі і набираю повні легені повітря. Якби ж я знала, що це він, то слухавку точно б не взяла.

— Я слухаю вас, мій шеф, — з іронією повторюю.

— Кристино, нам потрібно зустрітися і...

— Вибачте, Нікіто Сергійовичу, — перебиваю чоловіка. — Але у нашій зустрічі немає потреби. — перехоплюю подих і з шаленим хвилюванням продовжую. — Дякую за квіти! Я знайшла у них ваше посилання. У ньому все сказано, а якщо ви маєте щось доповнити — зробіть це зараз.

— Кристино, ні. Я хочу зробити це віч-на-віч. Наша розмова має відбутися наживо. Де і коли ми можемо зустрітися?

Зітхаю і помічаю, як від хвилювання та розмови з ним у мене сироти на шкірі виступили, але на слова шефа сухо відповідаю:

— Нікіто Сергійовичу, вибачте за різкість. Ніде і ніколи ми не можемо зустрітися. Наша зустріч неможлива і не потрібна.

— Кристино, це дуже важливо! — наголошує Бойко.

— Мій шеф, не перебільшуйте! — кидаю з іронією і починаю прощатися. — Вибачте, не можу більше розмовляти, трохи зайнята.

Після цих слів кладу слухавку. Важкий стогін зривається з грудей, і я ловлю себе на тому, що розмова з Бойком шалено розхвилювала мене. Мов на голках чекаю, що він подзвонить вдруге, але телефон мовчить.

Трохи зачекавши та заспокоївшись, присідаю на ліжко. Розблоковую телефон і автоматично заходжу у Linder. Посміхаюся, бо тут на мене чекає купа повідомлень від Ніка. Є іще запити на повідомлення, але вони мені поки не цікаві.

Відкриваю меседжі від Ніка.

«Раночку доброго, богине! Сподіваюся, ти вже прокинулася?!»

«Ау, красуне, ти, що ще спиш?»

«Кріс, ти куди пропала? Я хвилююся...»

«Ти, що динамтиш мене? Давай краще в соцмережах переписуватися, тоді ти швидше бачитимеш мої повідомлення?!»

Не впевнена, що це хороша ідея. Хоча... раптом ловлю себе на думці, що додаток трохи підвісає і невчасно сповіщає про наявність повідомлень. Напевно, спілкуватися в соцмережі було б зручніше, але для цього мені потрібно створити новий акаунт. І свій перший профіль зробити прихованим. Та спершу потрібно відповісти на повідомлення від Ніка.

«Доброго ранку! Не варто хвилюватися. Зі мною все добре. У мене відпустка, тож можу спати довше. А щодо соцмереж?! Я подумаю».

Відправивши повідомлення Ніку, одразу заходжу в інстаграм і за лічені хвилини створюю новий профіль, одразу приховавши справжній. Кілька моментів з налаштуваннями та додаванням фото — і все готово.

Повертаюся у додаток знайомств. Тут нове повідомлення від Ніка.

«Кріс, це полегшить наше спілкування. Я не наполягаю, але дуже прошу».

Хмикаю. Настирливість цього чоловіка дивує, та все ж відписую йому:

«Напевно ти маєш рацію, але вибач, зараз маю деякі справи. Тож напишу пізніше...»

Мені хочеться привести вранішні ритуали, поснідати та йти на прогулянку. Не маю поки бажання ні з ким спілкуватися.

До обіду я запланувала солодке байдикування, бо після я візьмуся за пошуки вакансій нової роботи. Тож іду ловити вайб під дощем.