Глава 21

КРИСТИНА

Зрання я прокинулася, коли на дворі лише світало. Довго лежала, тонучи в думках та спогадах. Вчорашній день, як і вечір, видався емоційним та насиченим подіями.

Аналізуючи все, не розумію претензій колишньої мого шефа. Чи може Ольга не колишня Бойко? Може вони лише посварилися? Але навіть якщо так, все одно не розумію претензій цієї жінки. Це ж був лише танець. А вона верещала так, наче у мене з Нікітою роман. Щось нічого не можу збагнути, бо з усього виходить, що хтось звів на мене наклеп. Але хто? Хтось з хлопців, чи може ні... Тепер це вже не має значення, бо хто б це не зробив, йому вдалося виставити мене на посміховисько. Тиха образа щемить у душі. Неприємно.

Видихнувши, повертаюся думками до Мишка. Його взагалі зрозуміти не можу. Пішов до стильної Кароліни, а до мене приходить поїсти. Дивний! Що він собі вигадав. Невже думає, що я настільки настирлива, що погоджуся готувати йому? Образа на цього чоловіка засіла глибоко в душі. Я ніколи не пробачу йому його підлості.

А Бойко? Навіщо він вчора приїжджав? Про що хотів поговорити? Чому не сказав, що хоче, одразу? Чому так довго стояв у дворі? І на що, зрештою, розраховував?

Тисячі питань і жодних відповідей. Хоча мені й не цікаво. Зараз у мене відпустка, тож насолоджуватимусь нею, шукатиму нову роботу і відпочиватиму. Після підлості Мишка, мені зараз стосунки не потрібні. Ані дружні, ні справжні. Он краще з Ніком попереписуюся — цього в даний момент буде достатньо.

Вставши з ліжка, я довго дивлюся на осіннє похмуре місто, яке затягнули темні важкі хмари, і вже зашелестів дрібний дощ. Зітхаю. Зараз приготую собі кави і смакуватиму нею біля електричного каміна, а потім піду гуляти осіннім містом під дощем, прихопивши зі собою велику парасолю. Люблю дощ, особливо коли на вулиці тихо, невітряно.

Подавшись на кухню, готую собі каву. Саме приготувала каву і, нарізавши до неї твердий сир, хотіла йти до каміна, як пролунав дверний дзвінок.

Здивовано зиркаю на годинник. На ньому восьма сорок п’ять. Я нікого не чекаю. Навіть цікаво, хто б це міг бути...

Підійшовши до дверей, заглядаю у дверне вічко. Картина розмита, нечітка. Аж дивно. Але двері не поспішаю відчиняти.

— Хто там? — цікавлюся.

— Доброго ранку! Це доставка.

— Але я нічого не замовляла, — відмахуюся.

— Отже, хтось зробив це для вас. Відчиніть, будь ласка, ви затримуєте мене.

Набираю повні легені повітря. Кур’єр справді не винен. Хоча цікаво, хто і що відправив мені.

— Кристино Вікторівно, відчиніть, — просить чоловік з-за дверей.

Зітхаю й таки відчиняю двері. Я здивована. В руках кур’єра здоровенний букет білих та бузкових гортензій. В мене аж подих перехопило. Але розумію, що квіти точно не від Мишка. Він мені лише по одній троянді дарував тричі на рік: на день святого Валентина, на жіночий день і на день народження. Тож хто прислав ці квіти? Бойко чи може Нік?

— Візьміть, будь ласка, букет і розпишіться, — просить кур’єр.

Моя гордість хоче відмовитися, але душа, яка пережила стрес, хоче цей букет, і байдуже від кого він. Один раз можна дозволити собі таку приємність. Не так часто мене балували квітами, щоб я ото зараз відмовлялася. Тому мовчки забираю чималий букет і, поставивши автограф, дякую кур’єру.

Зачинивши двері, несу цю красу на кухню. Поклавши квіти на стіл, йду на пошуки вази. Серце тріпоче — як же приємно почався ранок. І байдуже, що за вікнами похмуро. Я люблю осінню пору з будь-якими її проявами.

Знайшовши вазу й набравши води, ставлю квіти у неї. Одразу тягну букет до каміна. Буду смакувати каву та милуватимуся не тільки штучним полум’ям, а ще й красивими квітами.

За кілька хвилин я вже облаштувала собі зону комфорту біля каміна і смакую гарячу каву. Погляд прикипає до букета, і лиш тепер я помітила в ньому білий кутик, що видніється з-поміж ніжних квітів. Мене охоплюють дивні відчуття. Рука тягнеться до цього кутика. Розумію, що це конверт з посланням. Не впевнена, що хочу його відкривати. Може, не варто псувати загадковість.

Вийнявши невеличкий конвертик, помічаю, як рука тремтить від хвилювання. Вагаюся відкривати послання чи ні. Але ж тепер цікавість не відпускає.

Все ж несміло відкриваю конверт, і погляд прикипає до рядків.

«Привіт, Кристино!

Це маленька компенсація за вчорашню прикрість. Мені дуже неприємно, що все так вийшло. Я справді не чекав Ольги. Між нами все скінчено, тож я не менше шокований за тебе.

Пробач, що довелося пережити цей сором через мене!

Нікіта».

Моє хвилювання посилюється. Ми вже перейшли на «ти»?! Розумію, що мій шеф може це собі дозволити.

Замислююся. Чомусь мені на мить здалося, що Нікіта та Нік — це одна й та сама людина. Але, мабуть, ні. Напевно, мій шеф на таке не здатний. Сумніваюся, що він сидітиме на сайті знайомств. Йому це точно не потрібно. Він привабливий, тож у реалі собі знайде дівчину чи жінку.

Хмикаю і тихо шепочу:

— Що ж, Нікіто Сергійовичу, вибачення прийнято. І досвідос! Далі нам не по дорозі! Після всього не хочу повертатися ані у вашу компанію, ані у колектив.

Поклавши послання поруч з вазою, прикипаю поглядом до 3D-екрана на каміні. Полум’я горить наче справжнє, ще й приємне тепло йде від каміна. Зажмурюю очі і просто релаксую. Зараз мені конче потрібні позитивні емоції.