Глава 20

КРИСТИНА

Встигаю зробити кілька кроків і змушена зупинитися, бо дорогу мені перегороджує Бойко.

— Кристино, нам терміново потрібно поговорити! — надто впевнено заявляє він.

Підіймаю на нього очі й із шаленим хвилюванням розумію, що зараз переді мною не той чоловік, з яким я розмовляла на балконі офісу. Він інший — надто суворий та вимогливий. Але я зараз біля свого дому, не в офісі, тож можу поводитися, як забажаю.

— Нам?! — здивовано перепитую.

— Нам! — незворушно повторює він. — Те, що трапилося в ресторані, неприпустимо і...

— Я не хочу про це говорити, Нікіта Сергійовичу, — перебиваю чоловіка. — Тож не варто тут стояти. Краще повертайтеся до всіх та продовжіть святкування. Гарної забави!

Оминаю чоловіка, а він у цей момент ловить мене за руку.

— Кристино, мені прикро...

Забираю свою руку й, заглянувши в його очі, просто мовчу. Не маю, що сказати. Напевно, це справді фатальна випадковість. Та все ж...

— Нікіто Сергійовичу, не партеся. Все добре! — намагаюся вдавати впевненість.

— Не добре, Кристино, — заперечує мої слова шеф. — Давай сядемо в машину і просто поговоримо.

Я не згідно киваю головою, відступаючи від чоловіка.

— Ні. Це неприпустимо, — тихо кидаю, а потім вкотре обманюю: — Мені потрібно йти. Мене справді чекають.

— Кристино, хто вас чекає? Мишко ж пішов?! — примружившись, питає мій шеф.

Хмикаю й, задкуючи від чоловіка, зізнаюся:

— На щастя, на Мишкові світ клином не зійшовся, Нікіто Сергійовичу, — нервово ковтаю та додаю свої філософські думки. — Інколи доля забирає у нас те чи інше не для того, щоб покарати, а для того, щоб дати краще. Тож якось так. Щасливо вам!

Обернувшись із шаленим хвилюванням, іду до під’їзду. Мені хочеться просто втекти від цього чоловіка. Бо я більше ніж переконана, що його Ольга від нього так легко не відстане. А ще я впевнена, що сьогодні ми бачимося востаннє. Щось після всього, що трапилося, не маю бажання повертатися на роботу у компанію Бойка. Навіть якщо не знайду іншу роботу за відпустку, то продовжу її за власний рахунок.

— Кристино, невже так важко подарувати мені кілька хвилин вашого часу? — чую докір за спиною.

Зупинившись біля самісіньких сходів, обертаюся.

— Нікіто Сергійовичу, даруйте, але я вже подарувала вам танець. Ще досі на враженнях.

Таки розвернувшись, змушую себе зайти у під’їзд. Напевно, останні слова я даремно сказала. Не потрібно було. Але слово — не горобець...

Піднявшись до себе, знімаю одяг, взуття та йду у свою невеличку вітальню, вікна якої виходять у двір. Зупинившись біля вікна, дивлюся вниз. Мій шеф досі стоїть під під’їздом і, судячи з того, що підняв голову догори, чекає, доки я увійду в помешкання. Ледь усміхаюся. Я його обхитрила. Наче відчувала. Що ж, хай стоїть, якщо йому робити нічого. Краще б до своєї Ольги поїхав.

Зітхаю та йду від вікна, бо відчуття голоду жене мене на кухню. Та ще з вітальні вийти не встигла, як бринькнув мій телефон.

Повернувшись, беру його. Це сповіщення в «Linder». Приємне тепло розбігається тілом, адже переконана, що це Нік.

Посмішка торкається моїх вуст — я не помилилася.

«Сподіваюся, ти вже вдома?»

«Так, тільки-но приїхала», — чесно відписую.

«Скинь свій номер телефону, поспілкуємося вживу».

Я миттю вся насторожилася від такого прохання. Я знаю цього Ніка заледве добу. Щось мене його пропозиція зовсім не приваблює.

«Вибач! Я не готова до живого спілкування. Принаймні сьогодні. Можливо, колись іншим разом. А зараз вибач, я почуваюся надто втомленою і вже лягатиму. Сподіваюся на твоє розуміння...»

Справді, почуваюся після всього не дуже. Хочу чимось швидко повечеряти й лягти. Відповіді не було довго. Тому я подалася на кухню, увімкнувши приглушене світло, й узялася готувати собі овочевий салат. Я все встигла заправити, як прийшло сповіщення:

«Що ж, відпочивай. До завтра! Солодких снів!»

Прочитавши це повідомлення, не відчуваю жодних емоцій. Але чомусь переконана — Ніку не дуже сподобалося, що я попрощалася. Про це свідчать короткі фрази. Повідомлення відшліфоване, і я прочитала те, що мала прочитати. А справжні емоції залишилися поза цим текстом.

Покидаю додаток, скромно вечеряю і, приготувавши собі чай, іду у темну вітальню.

Машина Бойка й досі стоїть унизу. Я лише важко зітхаю. От настирливий! Чому додому не їде?

Я так і стояла, поки не допила чай. А потім, віднісши чашку на кухню, подалася у спальню. У сон провалилася швидко, але прокинулася, коли у дворі заревів двигун авто. В голові промайнула думка: напевно, Бойко нарешті зібрався додому. От і правильно — давно пора було.