Перше знайомство з героями і особливо героїнями.

Розділ про далеке минуле

- Ой, Ромчику, що це в тебе?

- А, не звертай уваги. То мені полагодили серце, коли я ще був малий.

- Ого, а тобі дуже боліло? Такий шрам великий. Застебни сорочку, холодно вже.

- Не пам'ятаю, кажу ж — зовсім малий був. В Амосова робили, наркоз. Все таке. Тепер я майже здоровий. А як до школи піду, то буду зовсім здоровий мабуть. А після школи ми з тобою оженимося, правда ж, Манюня?

- ОЙ, не кажи цього ніколи й навіть не думай. Мій тато мав хворе серце. Оженився на мамі й помер ще як я не народилася. Не хочу, щоб ти помирав. Ніколи не одружуйся. Я теж не буду. Нехай всі, кого ми любимо будуть живі. Правда ж?

- Побачимо. Це ще коли буде - одинадцять років попереду. Може тоді винайдуть ліки від смерті, чого зарані боятися, мала. Пішли швидше, бо он диви — Славко з Настею з-за рогу виглядать. Думають, нам слабо нарвати вишень на цвинтарі.

- Та ходім вже. Тільки швидше. Я зовсім мокра. Стрибати у фонтан було прикольно, але тепер холодно. Мама знову буде сварити.

- А ми їй не скажемо. Воно висохне скоро.

***

- Славко, а ким ти будеш, коли виростеш?

- Графом Монтекрісто.

- А хто це?

- Такий хлопець, він довгі роки здобував скіл, а потім помстився всім ворогам. Шляхетний, багатий і ніколи не скривдив жінки.

- Про нього є аніме?

- Може й є. Я мамину книжку читав. Товстезна. З мою долоню. Але відірватися неможливо. Хочеш, я тобі дам почитати?

- Хочу, тільки я повільно читаю. І не завжди до кінця дочитую.

- Завтра принесу, потім скажеш, як тобі. Ого, диви — вони-такі зайшли до цвинтаря.

Я думав зассуть.

- Славко, а ти будеш їсти ті вишні, якщо вони принесуть?

- Звісно буду, мені не слабо ніколи.

- Тоді я теж буду.

***

- Де ви так довго лазили, вас тільки за смертю посилати.

- Ого, повна панамка вишень. А які солодкі!

- Ми б самі ще й не нарвали, бо вишні високо висять. Та нам зомбі допоміг.

- Фу, яка гидота, Ромко, завжди таке придумаєш!

- Нічого я не придумав, Настя. Скажи, Манюня?

- Угу. Від нього так тхнуло, брр. Я через нього перечепилася. Бо не видно ж нічого. А він як загарчить. Потім побачив, що це ми, і допоміг нарвати вишень. Бо ми б до ранку не впоралися. Треба б було лізти на ту вишню, а там і вхопитися нема за що.

- Яка гидота. Не буду я ваші вишні від зомбі їсти.

- То й не їж. Нам більше буде. Зомбак до речі щось цікаве для тебе, Славко, сказав. Ти ж в нас майбутній Ротшильд чи Рокфеллер. Той зомбі сказав, що друковані книги чи там газети — минуле сторіччя. Скоро їх ніхто не купуватиме і не читатиме. І в це не треба вкладатися. А вкладатися треба в нерухомість і промисловість. Бо банківський процент- це мильна бульбашка. Тож кидай вже свого Монтекріста і починай заробляти перший мільйон.

- Ви будете їсти чи ні? Я колінко збила і мало з переляку не впісялася, коли той зомбі загарчав. Їжте вже. Додому треба, бо буде нам прочуханка за все — і за фонтан, і за вишні.

Ти та я та ми з тобою.

Привіт, мої незнайомі друзі-приятелі. Це мій щоденник. Коли цей блокнот весь  спишу,  то віддам Ромці. Він з моїх записів часто бере ідеї для своїх оповідок. Бо я психолог (чи як зараз модно писати - психологиня), і тому знаю багато  незвичайних історій про нібито звичайних людей. Тільки він звісно приховає справжні імена, місця і завуалює обставини.

Тож всі збіги випадкові і уявні. 

Я Марія, Маня, Манюня, Марша для іноземців-френдів у фейсбуці та інсті, Мортишеня для декого в смартфоні, а якщо хочете образити (не раджу, але й не відраджую) - то Марія Батьківна.

Бо батька в мене немає. Я його ніколи живим не бачила, тільки в сімейних альбомах, бо він раптово помер від інфаркту за півроку до мого народження. Мама підробиць не розказувала, я особливо не питала, бо видно ж, що їй боляче згадувати, а для мене від зайвої інформації навряд чи щось зміниться.

В дитинстві хотілося мати батька, дуже хотілося. З батьком в житті легше. Ну а в підлітковому віці вже боялася, що мама приведе додому вітчима. Не люблю чужих. Та й ділити мою маму з чужим дядьком не хотілося.

Тепер розумію, що мамуся це відчувала. І зараз я була б зовсім не проти, щоб вона вийшла заміж за хорошу людину. Та поки що на небокраї нікого не видно ( або ж матуся, пам'ятаючи мої підліткові вибрики, добре конспірується).

Мамуся в мене має не дуже багато приводів для веселощів та релаксу. Вона забагато працює в своему будинку для престарілих, бо батьки її, мої бабуся та дідусь, вже не молоді, хоч поки що не потребують допомоги. Але це все одно з часом знадобиться. А здавати їх на догляд чужим людям ми не будемо, хоч це й загальноприйнятно на заході. А в нас не прижилося.

Тому треба накопичити якісь грошові запаси на майбутнє. А то чогось раніше цим не переймалися, витрачали на подорожі і всяке несер'йозне. Тепер треба надолужувати.

Матуся на роботі крім непоганих грошей отримує велике ємоційне навантаження, споглядаючи на проблеми своїх підопічних та переживаючи за них. Плюс вона там директорка, зіцголова Фунт, як вона каже. Тож всі пожежні служби та сантехнічні перевірки не додають релаксу.

А я в неї поки що молода і ще не можу себе забезпечувати повністю. Хоч і намагаюся ще з бурси підробляти де тільки можна без досвіду і кваліфікації, та ще й там, де мати не забороняє. А забороняє вона майже все, це напевно її травмуючий власний досвід. Бо я в неї з'явилася тоді, коли вона підробляла офіціанткою під час навчання в своїй академії. І познайомилася з татом, коли від утоми не втримала замовлення і облила його кавою.

Але тепер це не так важливо, я давно закінчила навчання в столичному універі,  перебивалася з хліба на квас різними підробітками, а віднедавна маю постійну роботу. Платять так собі, але для майбутнього красивого резюме досвід роботи за фахом дуже потрібний.