Частина перша: Спогади

1.

Маргарет дивилась на Ласло очима, сповненими кохання і болю водночас.

- Йди коханий, я так не люблю ці довгі хвилини прощання, вимовила вона дрижачими губами, майже не поворушивши ними.

- Йду, відповів він, продовжуючи стояти і дивитись на дружину,- ми маємо ще час, може вип’ємо кави?

- Ні, йди, тихо промовила вона. На її очах з’явились дві величезні сльози і швидко потекли по щоках,- йди, коханий, бо ще декілька таких хвилин і я … Наступна пара сліз скотились обличчям і впала їй на груди.

Ласло обійняв дружину, поцілував її, потім різко повернуся і пішов швидким кроком до виходу з аеропорту.

Маргарет стояла і дивилась, як людський натовп пожирає силует її чоловіка і безжалісно розчиняє його в своєму потоці. Декілька секунд і все скінчилось, вона його більше не бачила. На душі було важко і сумно.

Постоявши ще трохи і намагаючись зібрати всі думки до купи, вона подивилась на свій посадковий талон, потім в той бік, де розтанув силует її чоловіка, і, нарешті, усвідомивши, що він пішов- попрямувала до стійки проходження контролю на безпеку.

За двадцять хвилин вона сиділа в барі з величезною чашкою капучіно і не зводячи очей з людей, які рухались в різних напрямках, думала про щось своє. Час тягнувся нестерпно довго і щойно об’явили посадку на літак, Маргарет щосили видихнула повітря сповнене напруги і жалю, встала, і швидко попрямувала до виходу.

Пасажири рухались, складаючи багаж на поличках, вмощуючись і вовтузячись на своїх місцях і все це швидше нагадувало мурашник перед заходом сонця.

Маргарет впала в крісло і кинула сумний погляд крізь ілюмінатор. Сонце сховалось і небо враз затягнуло хмарами. На сірий асфальт падав дощ. Вона закрила очі. Так погано вона почувала себе третій раз в житті. Перший раз – коли батьки…, але вона не хотіла зараз про це згадувати. Другий раз- коли померла бабуся, і ось зараз знову з’явилось це кляте відчуття втрати самого найдорожчого, що в неї було. Чому так? Хіба за декілька місяців вони не будуть разом? Будуть, звісно будуть, але… десь глибоко всередині її тіла щось уперто твердило “ні, ні, ні”.

“Маячня”,- подумала вона і стрепенулась від чийогось легкого удару в руку. То була її сусідка справа, яка крутилась на своєму сидінні в різні боки, вона вибачилась і продовжила свою справу. “Ну от і все,”- промайнула думка в голові Маргарет, коли пілот об’явив початок повітряної подорожі за маршрутом Будапешт- Лондон. Ще декілька хвилин і вони відірвались від землі.

В аеропорту Лондона, куди літак прилетів з запізненням на двадцять хвилин, було як на картинці “броунівський рух”. Здавалось, що не тільки люди, а й все обладнання, магазини, стіни і стеля- все рухалось у різних напрямках одночасно і цей темп то наростав, то спадав вібруючи, напружуючись і розриваючись на дрібні шматки.

Маргарет нікуди не поспішала. Вона мала вдосталь часу до свого наступного рейсу. Вона попрямувала прямо до ресторану, вибрала там зручне місце, з якого їй найкраще було видно всю метушню навколо і зробила замовлення.

Вона знала, що зараз їй найкраще за все- просто дивитись на людей і не думати ані про що. Саме так, сидіти і споглядати і більше нічого. Так вона і зробила і тільки ледь чутне “будь ласка, Мадам” відірвало її від цієї справи. Вона побачила перед собою тарілку з салатом і бокал червоного вина. Картина великого пересування пасажирів захопила її настільки, що вона не могла відірватись від неї і продовжила проводжати поглядом людей, які проходили і пробігали повз неї кудись далі. Нарешті, голод переміг і Маргарет почала їсти. Їй було несмачно, а може вона втратила смак до їжі- хто знає. Відсунувши салат, Маргарет зробила ковток вина і приємний, ледь терпкуватий смак літнього сонячного дня розтікся її тілом. Від повного задоволення вона закрила очі і уявила виноград, який тягнувся до сонця, радів йому і шепотів слова подяки, отримуючи все його тепло і любов.

Просидівши так ще якийсь час, вона відкрила очі і побачила, що табло “відліт” показувало посадку на рейс Лондон- Торонто. Розрахувавшись і подякувавши, вона попрямувала до виходу на свій літак.

2.

Зручно вмостившись на своєму місці на наступні вісім годин, Маргарет, нарешті, повністю розслабилась. Формальні інструкції перед злетом, привітання капітана і літак відірвався від землі.

Маргарет заплющила очі і легка дрімота враз оволоділа нею. Їй щось наснилось… То було щось дуже давнє, але зовсім живе і рідне в її теплих спогадах про дитинство.

В її пам’яті спливали чарівні картини маленького містечка Кестхей, в якому вона жила разом з бабусею: парк біля Палацу Фештетичей, кав’ярні, магазини і будинки, що були для неї найпрекраснішими в світі. Ось вони з бабусею йдуть повз міську ратушу, гуляють біля церкви францисканців, біля якої старенька розказує їй дивовижні історії, сповнені пригод і кохання.

ЇЇ бабуся. Вона переїхала в Кестхей після другої світової війни, коли лишившись одна, без будь- якої підтримки рідних і близьких, заново почала там своє життя. Одна, з небезпечним на той час аристократичними походженням, гарною освітою і вишуканим вихованням, вона всім серцем полюбила це місто і воно відповіло їй взаємністю. Воно прийняло її відразу і записало в список найшановніших своїх мешканців. А бабуся, дякуючи йому за це кохання, вивчила кожний його куточок, його історію і його таємниці, якими потім і ділилась з маленькою Маргарет.

Бабуся… Маргарет напевно знає, що якби не бабуся- її сьогоднішньої не було б. Бабуся навчила її всьому, і найголовніше- любити себе і навколишній світ таким, яким він був і з посмішкою приймати всі його випробування “на міцність”. То було перше і основне правило щасливого і здорового життя Маргарет, її натхнення і розвитку.