Розділ 7

Стас їхав на досить високій швидкості, а може це мені лише здавалося. Все-таки нерви та алкоголь у крові додавали якоїсь сміливості. Спочатку мені хотілося мовчати, чесне слово, але я просто не могла бачити цей задоволений вираз обличчя Стаса.
— Куди ти їдеш? — голосно спитала я.
— Ну ти ж хотіла додому, — відповів він та краєм ока глянув на мене. — Не хвилюйся, я не збираюся тебе вбивати.
— А хотілося б? — спитала я, примружуючись.
— Дуже, — він подарував мені дивну посмішку, від якої по тілу пройшовся мороз. — Ти ще поки мені потрібна, тому можеш не боятися.
— Мене лякають твої погрози, — я максимально відсунулася від нього та притиснулася до дверей.
— Можна подумати, що ти б не хотіла мене вбити, — хлопець закотив очі, міцно стискаючи кермо.
— Скажу навіть більше, — я понизила голос. — Хочу цього просто зараз.
— От скажи мені, Лізо, навіщо була ця вся вистава? — спитав він, уважно слідкуючи за дорогою.
— Не треба було мене ображати, — я склала руки на грудях.
— Ну вибач, що я вирішив сказати правду.
— Яку правду? Ти постійно виводиш мене!
— А ти постійно кричиш.
— Якщо до тебе по-іншому не доходить, то що мені робити?
— Просто вдавати, що все так же, як і було раніше. Цей шлюб взагалі нічого не означає і три місяці можна потерпіти. Навіщо було розповідати про це всім та вигадувати ту історію?
— Я захотіла тебе провчити.
— Розповівши моїм друзям про весілля? — Стас мигцем глянув на мене.
— А що в цьому поганого? — обурилась я. — Якби наше весілля було справжнім, то хіба б ти не сказав їм про свою наречену?
— Справжнім, Лізо, — наголосив він, — а не оце все. Через три місяці ми розлучимось, а мені доведеться пояснювати їм, чому таке неймовірне кохання так швидко завершилося.
— Не знаю, — я важко видихнула. — Придумаєш щось. В тебе фантазія ще краща, ніж моя.
— Скажу, що ти мені зрадила, — відповів Стас, а я, недовго думаючи, вдарила його.
— Не смій таке говорити! Хоч ми й не по-справжньому одружуємося, але я не збираюся тобі зраджувати.
— Чому? Можливо, ти зустрінеш когось та закохаєшся, але у тебе вже є обручка.
— Не буде цього. Все життя я кохала лише одного, — я глянула у вікно, спостерігаючи за світлом ліхтарів, що швидко минають край дороги. — Ще в чотирнадцять років я зрозуміла, що кохаю його. Він завжди сприймав мене, наче молодшу сестру. Знаєш, коли закохуєшся в людину, не помічаєш більше нічого. Починаєш будувати в голові незрозумілі дивні плани та тупі мрії, які ніколи не здійсняться. Тобі здається, що ви повинні бути щасливими, бо ти кохаєш. Не зважаєш на те, що в думках тої людини зовсім інша. Я стала для нього підтримкою та допомогла йому вийти з тої депресії, коли вона кинула його. Та він все одно кохав її надто сильно. Потім вона повернулася, а я помирала від ревнощів. Бачила, що він мучиться зі мною, бо не може кинути мене. Боїться образити чи зробити боляче. Я кохала його так сильно, що змогла відпустити. Понад усе хотіла, щоб він був щасливий. Хай там що, але у нас би не було майбутнього, бо вони ідеальна пара, призначена небесами. Він ніколи не дивився на мене так, як на неї, а я заздрила їй.
— Складно було відпустити? — спитав Стас, а я важко ковтнула.
Досі відчувала образу за те, що Артур так і не зміг покохати мене.
— А ти як думаєш?
— Я не думаю, я знаю, — задумливо відповів хлопець.
— Теж була історія нещасливого кохання? — спитала я та зацікавлено подивилася на нього.
— Була, — він трохи сумно усміхнувся. — І не одна.
— Ого! — я відверто здивувалася. — Поділишся?
— Ні.
— Ясно.
Я знову глянула у вікно, а решту дороги ми їхали мовчки. Якось так дивно, що наша перепалка дійшла до відвертої розмови. Точніше, це я відкрилася йому, а він не захотів розповідати мені. Можна було б образитися, але я не впевнена, що хочу знати його історію. Боюся, що це змусить мене змінити про нього свою думку. 
— Приїхали, — сказав він, а я побачила з вікна будинок батьків.
— Дякую, що підвіз і не вбив по дорозі.
— Лізо, я все-таки хочу попросити тебе не розігрувати більше таких вистав.
— Ну нам ще довго доведеться прикидатися закоханими, тому без вистав не обійдеться.
— І завдяки тобі мені тепер треба бути ніжним романтиком, — трохи роздратовано сказав Стас.
— Я зробила тебе мрією всіх дівчат, тому можеш подякувати.
— Дякую, — хлопець сердито глянув на мене. — Тільки ніхто тебе про це не просив.
— Просто мені тебе шкода стало. Ти такий безпомічний, що навіть одружуватися довелося за домовленістю.
— Як і тобі, дорогенька.
— Я ніколи не була обмежена увагою хлопців, — буркнула я.
— Ага, — хлопець кивнув головою. — І саме тому стільки років була безнадійно закохана в хлопця, якому навіть не подобалася. От мені цікаво, а ти його ще досі любиш?
— Це не твоя справа! — я відкрила двері, які хлопець встиг розблокувати, а тоді вийшла з його автомобіля, сильно гримнувши дверцятами.
— Побачимося на весіллі, люба. — крикнув він через вікно та поїхав геть.
Я ще деякий час стояла на вулиці й намагалася заспокоїтися. Не розумію, чому розповіла йому про своє минуле? Чим я взагалі думала? Він же зараз постійно буде нагадувати мені про це. На очах з'явилися сльози, бо я знову згадала той момент, коли Артур прийшов до мене та сказав, що кохає її. Він говорив це з таким болем, а моє серце наче розірвалося на шматки. Вже два роки пройшло, а я досі відчуваю себе жалюгідною, бо справді сподівалася, що Артур зможе покохати мене.
Я важко видихнула та витерла свої сльози. Мені не подобалися ці спогади. Я просто ненавиджу їх, але нічого не можу вдіяти, адже вони непідвладні мені.
Повернувшись додому, одразу ж лягла на ліжко. Від алкоголю трохи крутилася голова і дуже сильно хотілося спати. Закривши очі, я одразу ж поринула в міцний та довгий сон.
— Лізо, прокидайся! Лізо! — кричала біля мого вуха мама.
— Що таке? — сонним голосом спитала я, не розплющуючи очі.
— В тебе завтра весілля! У нас купа справ, а ти спиш!
— Не кричи, будь ласка.
— Яка ж ти безвідповідальна, — почала дорікати мама. — Взагалі ні про що не дбаєш.
— Вибач, але я не хочу знову пів дня міряти сукню.
— Ми зараз їдемо в салон на манікюр та косметологічні процедури, а потім ще в одне місце. Через п'ятнадцять хвилин чекаю тебе біля автомобіля.
Мама вийшла з кімнати, сильно гримнувши дверима, а я роздратовано фиркнула та подивилася на стелю.
Як же мені хочеться звичайного життя, а не цього всього. Перечити мамі не було сенсу, тому я швидко зібралася та вийшла на вулицю. Сонечко яскраво світило, а я раділа, що вирішила сьогодні одягнути комбінезон. Через пів години їзди ми вже були в салоні, де мила дівчинка поралася з моїми нігтиками. Мама запропонувала пофарбувати моє волосся на тон темніше, бо їй здавалося, що так буде гарніше до білої сукні. Мені залишалося лише погодитися, бо не хотілося погіршувати наші з нею стосунки. До того ж, вже від завтра я житиму в іншому місці, а через три місяці куплю собі квартиру. От тоді й почнеться моє прекрасне життя у самотності, але в задоволенні.
В салоні ми провели дуже багато часу, а мені так хотілося спати.
— Ми зараз їдемо в одне місце, — мама усміхнулася мені, коли ми сиділи в автомобілі. — Хочу тобі дещо показати.
— І надовго?
— Це вже залежатиме від тебе.
Мене трохи дивували її такі слова. Мама ніколи так не говорила, але я просто кивнула та подивилася у вікно. Що вона хоче мені показати? Через деякий час ми зупинилися біля якоїсь будівлі в самому центрі міста.
— Що це? — спитала я та трохи нахмурилась.
— Ми купили тут приміщення для твого власного дизайнерського салону, — відповіла мама.
— Ти серйозно? — здивовано спитала я.
— Звісно, ти ж погодилася на це весілля і виконала свою умову, — почала мама та вийшла з автомобіля, — а тепер — це все твоє.
— Не можу повірити!
Мені хотілося стрибати від радощів. Ми підійшли до мого майбутнього салону, а я затримувала подих. Тут ще проводилися ремонті роботи, але мені вже подобалося. Зайшовши всередину, я ледь не відкрила рота від здивування. Приміщення не просто велике, а величезне.
— Вау, — тихо, але вражено сказала я.
— Подобається? — спитала мама з широкою усмішкою.
Здається, вона була не менш рада за мене.
— Ти ще питаєш? Мамо, це просто неймовірно!Самісінький центр міста, величезне приміщення, а ще все в моїх улюблених кольорах.
На радощах я підбігла до мами та обійняла її.
— Дуже рада, що тобі сподобалося.
— Мені досі не віриться, — сказала я та відчула на очах сльози.
— Добрий день! — на порозі з'явилася Дана.
Давно вже я не бачила цю дівчину. Що вона тут робить? В школі я вчилася з її сестрою, Кірою, і деякий час ми були друзями. Особливо тоді, коли у мене були стосунки з Артуром. Влад, хлопець Дани, його хороший друг, тому ми певний період були в одній компанії. Поки не повернулася Єва. Як не дивно, але вони з Даною були найкращими подругами, тому ясна річ, що вона завжди підтримувала її. Як і вони всі. Спочатку я намагалася стати "своєю" в їхній компанії, але мені це не вдалося.
— Лізо, я дуже рада тебе бачити, — дівчина обійняла мене.
— Дана займеться дизайном інтер'єру твого салону, — пояснила мама.
— О, це чудово! — усміхнулась я.
— У мене тут є декілька варіантів, — Дана відкрила теку та почала мені показувати дизайни.
Дивно, що вона вже встигла навіть їх підготувати. Напевно, мама ще раніше домовилася з нею. Як же мені подобалося сидіти та обирати кольори меблів та стін. Такою щасливою, я не була давно. Навіть не віриться, що от-от я матиму свій власний бренд.
— В тебе завтра весілля, — заговорила Дана, коли моя мама відійшла.
— Так, — я усміхнулася їй. — Сама не очікувала, що все буде так швидко.
— Рада за тебе, — Дана уважно подивилася на мене. — Ти нарешті змогла знайти своє справжнє кохання.
— Ніколи не думала, що така любов, як у тих всіх романтичних фільмах, існує.
— На жаль, нам довелося багато чого витерпіти, щоб отримати її.
— Як там Кіра? — спитала я, бо мені хотілося уникнути цю розмову про кохання.
— В неї все чудово. Зараз одне мале чудо її дуже сильно мучить, — дівчина засміялася. — Так їй і треба. Макар, її синочок, такий непосидючий. Вона аж схудла біля нього, але від морозива не відмовляється.
— Це ж Кіра, — я усміхнулася.
— Даня хоч і не витримує деколи з ними обома, але любить їх страшно, — дівчина згадала чоловіка Кіри, який вчився з нами у випускному класі. 
— А як Артур? — вирішила спитати я, бо мене це справді цікавило.
— Вони з Євою планують весілля, — Дана надто пильно глянула на мене, ніби слідкувала за моєю реакцією. — Лізо, ти правильно зробила, що відпустила його тоді.
— Знаю, просто... — я не могла підібрати слів.
— До того ж, ти тепер теж щаслива. Я чула вашу зі Стасом історію кохання. Мені Ігор розповідав, — дівчина взяла мене за руку. — Ми часто закохуємося не в тих, але попереду нас обов'язково чекає та людина, з якою все буде взаємно.
— Так, ти маєш рацію, — я усміхнулася, хоча було і сумно. — Мені вдалося знайти таку людину і зараз я щаслива.
Здавалося, що ці слова мали б переконати її, але Дана все одно підозріло дивилася на мене. Хотілося б мені сказати їй, що насправді ніякого взаємного кохання у мене нема. Та я ніколи не розповім, що це весілля — підстава. Мені не хочеться, щоб вони думали, ніби я досі закохана в Артура і не можу відпустити ті почуття. Впевнена, що десь мене чекає те справжнє кохання. Я пройду через всі перешкоди та буду щасливою. Вже завтра стану заміжньою дівчиною, але через три місяці знову відчую свободу. Ну а тоді знайду своє щире та взаємне кохання. Знаю, що так і буде.