Розділ 1

Два місяці тому
Я прилетіла з Франції додому, щоб відпочити та відсвяткувати своє день народження. Насправді, мені там було дуже добре, і не хотілося сюди повертатися, але інколи я сумувала за домівкою. У Франції в мене було декілька друзів, але ми з ними не були близькими. Два роки тому, коли хлопець, якого я любила понад усе, сказав мені, що кохає іншу, я вирішила зійти з дороги та просто втекти. Мені боляче було бачити їхні щасливі обличчя, тому я вирішила втілити в реальність свою мрію. З дитинства хотіла бути дизайнером одягу, але довелося вступати на економічний факультет. Великим щастям стало те, що батьки не були проти мого захоплення. Хоч вони й контролювали мене постійно, але дозволяли займатися тим, чим хочу. Тоді я і втекла у Францію та вступила в коледж дизайну одягу. Навчання там всього лише два роки, і от наступного місяця у мене в руках буде диплом. Тоді я планую влаштуватися на роботу в якийсь престижний салон. Ну а потім відкрити й свою справу.
— Доню, як же я за тобою скучила, — заговорила моя мама, коли вийшла з автомобіля.
— Нарешті, — втомлено сказала я, бо вже майже сорок хвилин чекала на неї в аеропорту. — Ти б ще коли приїхала?
— Вибач, але на дорогах такі затори, — вона обійняла мене та оглянула з ніг до голови. — Яка у тебе красива сукня.
— Дякую, — я усміхнулась їй та подивилася на вниз на свою коротку білу сукню з чорним комірцем. — Сама її пошила.
— Я вже так хочу почути про всі твої пригоди у Франції, — мама взяла мене за руку та потягнула до автомобіля.
Степан, наш водій, кивнув мені та відчинив дверцята, щоб ми сіли. Цілу дорогу мама розповідала про те, що сталося за той час, поки мене тут не було. До речі, це більш як чотири місяці. Ні, я люблю свою сім'ю, але вважаю, що в моєму віці пора вже бути самостійною. Як-не-як, але мені завтра двадцять три, тому пора вже братися за голову.
На дорогах і справді були затори, тому ми приїхали додому десь через годину. Я так втомилося, що мені хотілося лише піднятися до себе в кімнату та лягти на м'яке ліжечко. В принципі, я це і зробила. Мама хоч і хотіла провести час за душевними розмовами, але я не бажала цього. Останнім часом вона краще до мене відноситься, але все одно вимагає надто багато, як і раніше. Не можу сказати, що мої батьки мене не люблять, але особливого тепла від них я не відчувала ніколи. Знявши свої тісні чорні туфлі на підборах, я впала на ліжко. Ця кімната була моєю улюбленою зі всіх. Навіть у Франції я намагалася зробити свій куточок в гуртожитку подібним на неї. Фіолетові стіни з рожевими та срібними смугами. Велике біле ліжко та такі ж меблі. Ця кімната була такою, як у принцес, і я завжди себе відчувала нею. Не зважаючи на те, що батьки не показували своєї любові, я жила повністю за їхні гроші. Мені ніколи не відмовляли та купляли все, що я хотіла. Так, напевно, я все-таки виросла розпещеною. Навіть моє проживання у Франції оплачував повністю батько. Ох, а якби ж він знав, як я там проводила свій час, то залишив би мене без грошей. Клуби, вечірки та постійні розваги — саме так проходили кожні мої вихідні. Після того випадку з невзаємним коханням, я просто перестала у нього вірити. Можливо, моє майбутнє приречене на самотність, але я хоча б буду розважатися.
Лежачи на ліжку, я подивилася у вікно. Сонячні промінчики потрапляли у кімнату, через скло та приємно лоскотали мені обличчя. Я повільно закрила очі й просто заснула. Знаю, що не варто було цього робити, бо скоро повернеться батько, а він схоче мене побачити, але я так сильно втомилася, що просто не заважала на це.
Через деякий час я почула стук у двері своєї кімнати, але так і не розплющила очі.
— Лізо! — майже закричала біля мене мама. — Ти що заснула? Батько вже прийшов з роботи й чекає, коли ти спустишся на вечерю!
— Ммм, я хочу спати. Скажи йому, що я з дороги погано почуваюся.
— Я не збираюся брехати!
— Так це ж не брехня. Мені справді погано, і я хочу просто відпочити.
— Ну гаразд, — мама важко видихнула. — Скажу, що тобі погано, але...
— Лізо, це останній раз, коли я тебе прикриваю, — заговорила замість неї я. — Знаю-знаю. Ти завжди це кажеш. Можеш не хвилюватися, бо від завтра я повністю віддаю себе роботі.
— Справді хочу в це вірити, бо за останні два роки ти сама на себе не схожа.
Мама вийшла з кімнати, а я знову заснула. Так, останнім часом мені не хочеться думати про майбутнє. Бо те, що було в минулому дуже сильно зломило мене. Як же тупо кохати того, хто ніколи не відповість тобі взаємністю. Можу з впевненістю назвати себе дурепою, але я сама винна. Принаймні, задається саме так. Він же ніколи нічого не обіцяв мені, а я вже встигла придумати в голові наше весілля.
Вже ввечері я прокинулась та попленталася у ванну кімнату. Мені захотілося розслабитися, а гаряча вода з лавандовою сіллю та ароматичними свічками дуже допомагає. Ну і бокал рожевого ігристого, яке я привезла з Франції та сховала у своїй валізі. Тато просто ненавидить, коли я випиваю. Довелося запевнити його, що я перейшла на здоровий спосіб життя.
Пролежавши у ванні більш як годину, я знову попрямувала до себе, щоб поспати. Було величезне бажання піти на кухню та щось поїсти, але мама строго забороняє вечеряти після шостої. За цей час я звикла до такого режиму. Навіть у Франції рідко дозволяла собі щось пізніше. Інколи хотілося жити без цих всіх обмежень, але моя доля саме така, тому нічого не вдієш.
Наступного ранку я прокинулась в передчутті свята. Ще в університеті познайомилася з Надею та Алісою, з якими сьогодні вирішила відсвяткувати. Ну і моя сестра Каріна, звісно ж. Тата я так і не бачила. Хоч би привітав мене з днем народження, але ні! Робота завжди важливіша. Мама, як завжди, подарувала мені прикраси та квіти. Вона просто обожнює різні браслети, каблучки, сережки та підвіски, а я — ненавиджу. Та образити мені її теж не хочеться, тому я завжди усміхаюся та намагаюся щиро подякувати.
Цілий день мене вітали знайомі та друзі. Навіть Артур написав невеличке привітання. Він завжди вітав мене з кожним святом, але зараз це все відчувається по-особливому образливим.
Ввечері я почала збиратися і хотілося виглядати просто неймовірно. Відкривши шафу, одразу ж побачила чорну коротку сукню, яку вже давно приберегла для цього дня. Своє темне волосся я ідеально вирівняла, а очі підвела сірими тінями та додала блискіток. Взувши чорні туфлі на високих підборах, я підійшла до дзеркала та задоволено усміхнулася. Така я собі подобалась значно більше. Тато ще досі не повернувся з роботи, а мені вже і не хотілося його привітань. Цікаво, що це в нього за робота така, і як сьогодні її звати.
Я взяла свою маленьку сумочку та вийшла з будинку. Біля воріт на мене вже чекало таксі, тому з широкою усмішкою попрямувала туди. Дуже сильно хотілося відірватися останній раз. Я ж з двадцяти трьох починаю життя з чистого аркуша.
З дівчатами ми мали зустрітися біля найкращого клубу нашого міста. Звісно, як же інакше. З Каріною ми бачилися частіше. Вона навіть приїжджала до мене декілька разів, а от Надю та Алісу я б не назвала своїми близькими подругами. Вони обидві найкращі подруги, а я ж просто підбилася до них третьою. Часто помічала, що дівчата до мене відносяться трохи холодно, але мені так хотілося мати друзів в університеті, що я не зважала на це. Інколи здавалося, що вони дружать зі мною лише через мої гроші, але можливо я просто помиляюся.
Автомобіль зупинився неподалік від входу. Я ще з вікна помітила Надю та Алісу, що стояли й чекали з невеличким пакунком. Як же я люблю подарунки. Заплативши водієві, вискочила з авто та побігла до дівчат.
— Привіт! — привіталась я та почала обіймати подруг. — Я вже так скучила за вами.
— Ми теж, — усміхнулась Надя та простягнула мені зелений пакет. — Вітаємо з днем народження.
Дівчата почали говорити мені звичні побажання, а я вирішила подивилася, що там в пакеті. Як же я здивувалася, коли побачила...кружку? Ні, я все розумію, але серйозно? Ще й з моєю фотографією, яку ми зробили минулого року. І так, я тут в не найкращому вигляді.
— Так мило, — сказала я та поклала горнятко назад в пакет. — Дякую за подарунок.
— Ми дуже довго думали, що саме тобі подарувати, — почала говорити Аліса. — У тебе ж все є!
— Ну це помітно, що ви довго думали, — ледь чутно буркнула я.
— Лізка! — заверещала біля мого вуха Каріна. — Вітаю!
Вона, як завжди, сказала тисячу та одне вітання, а тоді передала мені коробку з чимось.
— Ох, — задоволено сказала я, коли побачила парфуми з новенької улюбленої серії. — Дякую тобі дуже. Ну а тепер, йдемо веселитися!
Як тільки ми з дівчатами зайшли в клуб, то одразу ж попрямували до бару. Ми переважно завжди пили багато, а я оплачувала, бо в дівчат ніколи не було грошей. Справді деколи здавалося, що вони мене просто використовують. Після двох коктейлів, текіли та шотів, я почувалася так розслаблено, що хотілося лише танцювати. З часом все ж танці набридли, тож ми випили ще по коктейлю та вийшли на вулицю. Я витягнула телефон, щоб глянути, котра година. В очах все розпливалося, але було щось подібне на цифру два, а ще якісь нулі. Напевно, зараз друга ночі.
— А де Аліса? — спитала я у дівчат, коли побачила, що подруги нема.
— Кудись відійшла.
— Зрозуміло.
Через деякий час вона все ж з'явилася. На обличчі дівчини красувалася широка посмішка.
— Йдемо трохи прогуляємось містом? — спитала я, а дівчата просто кивнули.
П'яні розмови, напевно, все ж найвеселіші. Бо і зараз ми йдемо вуличками сміючись, наче божевільні з якоїсь дурні, яку сказала Каріна.
— Я втомилася, — ледве вимовила Аліса та сіла на лавочку, що була на зупинці.
— Я теж, — погодилась я та сіла поруч. — Ці туфлі такі незручні.
Я швидко зняла їх та від цього полегшення закотила очі.
— Знаєте, що у мене є? — Аліса з дивною усмішкою подивилася на нас та витягнула з сумочки невеличку пляшку коньяку. — Сумувати ми точно не будемо.
— Де ти його взяла? — здивовано спитала Надя.
— Вітя привіз, — відповідала Аліса, згадуючи свого брата. — Я попросила.
Дівчина відкрила пляшку та надпила, а потім передала її Каріні.
— Здається, що в таких місцях не можна розпивати, але це так круто, — засміялась вона та зробила ковток.
Ні, це було весело. Ми сиділи на зупинці біля дороги та пили коньяк. А ще сміялися з різних дурниць. До одного моменту. Я навіть не помітила, що біля нас з'явився поліцейський. Він щось розповідав про якісь закони, правопорушення, а моя голова нічого не сприймала.
— Що ти хочеш від нас? — спитала я, бо у мене все-таки день народження, і треба захистити подруг. — У мене сьогодні важливий день, який ми вирішили відсвяткувати. В чому взагалі проблема?
Він щось далі продовжував мені говорити, а я не витримала і сказала йому пару непристойних слів. Не треба було мене діставати. Я навіть не помітила, що він схопив мене під лікоть та потягнув до поліцейської машини. Я намагалася вилізти з неї, але лише боляче вдарилася головою. Через декілька секунд біля мене сиділа Каріна, яка теж голосно кричала на нього.
— Посидите декілька діб у відділку, тоді подивимося, як ви заспіваєте.
— А де дівчата? — я подивилася на Каріну.
— Втекли, — відповіла вона та знизала плечима.
Ось так в один день я відсвяткувала своє день народження, позбулася двох подруг та опинилася у відділку. Одна надія на батька, але я навіть не хочу уявляти, що буде, коли він дізнається про мої пригоди.