Розділ 1. Осінній протокол

— Якщо ви приїхали сюди за вибаченнями, Єво Михайлівно, то ви помилилися адресою. Я не вибачаюся перед тими, хто продає мене задешево.

Його голос пролунав раніше, ніж вона встигла зробити перший свідомий крок по вологій мармуровій підлозі холу. Низький, оксамитовий, позбавлений будь-яких людських емоцій — наче лезо з загартованої сталі, загорнуте в дорогий шовк.

Єва завмерла на порозі, стискаючи в руках важку шкіряну папку з ескізами так міцно, що шкіра на суглобах пальців побіліла. Вона чекала на що завгодно. Роками уявляла цю секунду у своїх найгірших нічних кошмарах, перебудовувала сценарії, виточувала власні репліки. Чекала на холодний, підкреслено професійний тон. Чекала на зверхню іронію людини, яка досягла вершини. Чекала навіть на відкриту, первісну ненависть, яка принаймні означала б, що їй не байдуже.

Але вона виявилася абсолютно не готовою до цієї вбивчої, напрацьованої роками монолітної байдужості, за якою стояв добре замаскований, глибоко випалений гнів.

— Я приїхала виконати свою роботу, Артуре Олександровичу, — її голос здригнувся лише на частку секунди, але для чоловіка, який колись знав кожну тінь її інтонацій, кожного подиху і найменшого вагання, цього було цілком достатньо. Вона повільно випростала спину, вирівняла дихання й підняла підборіддя, змушуючи себе зустрітися з ним поглядом. — Мені плювати на ваші вибачення. Так само, як і сім років тому.

Артур Валевський стояв біля високого панорамного вікна в кінці довгого холу. Світло сірого жовтневого ранку, проціджене крізь пелену вогкого туману, вирізало з тіні його високу, широкоплечу постать. Графітова кашемірова водолазка, темно-сірі штани бездоганного крою, ідеальна постава людини, яка звикла віддавати накази й не уявляє, що хтось може їх заперечити.

Він практично не змінився у рисах обличчя — ті самі гострі, ніби витесані з темного граніту вилиці, жорстка лінія підборіддя із ледь помітною кількаденною щетиною, густе темне волосся, злегка зачесане назад. Але в очах більше не було й натяку на той теплий, бурштиновий вогонь, у якому вона колись згорала без залишку. Тепер це були дві крижані брили, позбавлені світла.

Він повільно зробив крок у її бік. Безшумно, плавно, немов хижак, який точно знає кордони власної території.

— Обманюєте, — тихо промовив він, зупиняючись за два кроки від неї.

Від нього миттєво завіяло знайомим шлейфом — гіркуватий тютюн, сандалове дерево, легкий присмак кориці й вологої осінньої деревини. Це був аромат, який вона роками марно намагалася витравити зі своєї пам’яті, купуючи найпростіші мила й уникаючи дорожчих парфумів.

— Ви тремтите, Єво. З першої секунди, як ваші чоботи ступили на цей ґанок. Ви тремтите так, ніби цей будинок побудований із ваших власних страхів.

— Осінь виявилася вогкою, — Єва змусила себе не відступати ні на сантиметр. Кожен її м’яз був натягнутий, наче струна, яка ось-ось трісне із сухим тріском. — А туман під Києвом завжди пробирає до кісток, якщо довго стояти на протязі. Будемо обговорювати кліматичні особливості чи перейдемо до об'єкта?

На секунду — лише на коротку, мікроскопічну частку секунди — кутик його правих вуст смикнувся у холодній, майже отруйній посмішці.

— Об'єкт. Звісно. Ви ж тепер професіоналка високого рівня, чи не так? Керівниця та зановниця ландшафтного бюро «Ґрін Спейс». Людина, яка береться за найскладніші замовлення, бере за це захмарні чеки й, головне, не ставить зайвих запитань замовникам.

Артур розвернувся й покрокував углиб будинку, навіть не перевіряючи, чи рушила вона слідом. Його луна від важких кроків розносилася під високими стелями, оббитими темним дубом.

Єва зробила повільний, глибокий вдих, намагаючись втамувати дикий, засліплюючий біль у грудях. Легені пекло так, ніби замість повітря вона ковтнула жменю товченого скла. Вона рушила за ним, змушуючи свій зір фокусуватися виключно на графітовій спині, а не на деталях розкішного маєтку з темного дерева, скла та природного каменю.

Ще годину тому все здавалося цілком контрольованим.

Жовтневий ранок починався із звичного сірого хаосу. Вона виїхала з Києва о шостій тридцять, коли місто тільки починало розплющувати свої туманні очі. На пасажирському сидінні її скромного «Ніссана» лежали папки з геодезичними знімками, роздруковані технічні завдання та чашка з вистиглою чорною кавою, яку вона так і не допила.

Дзвінок від Максима застав її вже на під’їзді до котеджного містечка. Його голос у динаміку звучав роздратовано, з тією особливою, ледь вловимою покровительською ноткою, яка останнім часом змушувала Єву мивоволі стискати зуби.

— Єво, ти взагалі контролюєш свій графік? — замість привітання кинув Максим. — Я передивився кошторис для цього нового об’єкта під Києвом. Чому ти вказала таку низьку маржу на матеріалах? Ти знову граєш у благодійність?

— Це стандартний розрахунок, Максиме, — відповіла вона, маневруючи між вибоїнами на лісовій дорозі. — Ми закладаємо якісний розплідник, а не перекуповуємо втридорога. І це приватний контракт, який виграло моє бюро.

— Твоє бюро існує лише тому, що я пів року тому переконав своїх юридичних партнерів не топити тебе за затримку ліцензії, — сухо відрізав він. — Не забувай про це, коли будеш підписувати папери. І нагадай замовнику про п’ятдесятивідсоткову передплату. Нам потрібно закривати оренду офісу до кінця тижня. І не забудь, що о сьомій вечора у нас вечеря з моїм керівництвом. Вдягни щось пристойне, а не свій вічний робочий светр.

Вона нічого не відповіла. Лише мовчки відключила виклики, поклавши телефон екраном донизу. Почуття провини, яке Максим майстерно вирощував у ній протягом останніх двох років, знову важким каменем лягло на плечі. Вона почувалася боржницею. Завжди й у усьому. Коли вона познайомилася з Максимом, вона була виснаженою, спустошеною тінню самої себе. Він здавався порятунком, надійною пристанню. І лише згодом ця пристань перетворилася на тиху, затишну, але непробивну персональну тюрму, де кожен її крок зважувався, а кожна перемога знецінювалася під соусом «турботи».