Прощання

Прощання

Так болюче- нестерпно-потрібно…

Так невчасно-нахабно і хибно…

До ночі Олександр об’їздив майже усі ювелірні салони столиці, але так і не знайшов потрібної обручки. Роздратований і навіть злий, він сів на зручне шкіряне сидіння свого автомобіля. Його улюблена машина! Вона завжди позитивно впливала на настрій і самопочуття свого господаря.

Чоловік вперше за день усміхнувся сам до себе, але наступної миті різко з пересердя гепнув кулаком по баранці:

- А хай йому грець! - Сашко згадав, що ще й досі не знайшов заміну IT-майстра для ноута Зоряни.

Не довго думаючи, він набрав Ельвіру, і та на подив швидко підняла слухавку. Зазвичай вона вичікувала слушної хвилини, щоб відповісти колишньому бойфренду і при цьому залишитися непоміченою теперішнім. Але сьогодні Еля проводила вечір на самоті в себе вдома і у виключно своїх роздумах. Назарові вона сказала, що погано почувається, вигадавши собі банальний нестерпний головний біль.

- Привіт! Не відволікаю? – швидко запитав Олександр.

- Якщо ти телефонуєш порадитися стосовно весілля із Зоряною, то у мене відповідь коротка: ти – бовдур! - навіть не привітавшись, Еля випалила думки, які блукали у її голові цілий день.

- Це вже як час покаже… - Сашко намагався викликати якомога більше ревнощів, бо розумів, що почуття Ельвіри, так само, як і його, нікуди не поділися. – Але… я до тебе не з цього приводу телефоную... У мене головний комп’ютер підвис, а мій фахівець за кордоном… Можеш допомогти?

Секундна пауза здалася вічністю, але Олександр все ж таки вичавив з себе наступне:

- Позич свого… коханця, якщо не шкода… Сподіваюся, він у тебе не тільки в ліжку спец?

- Це ревнощі? Чи мені здалося, а…? – задоволено протягнула Еля.

- Не дочекаєшся! – колишній намагався виглядати байдужим мачо, але факт залишався фактом: він ревнував. - То, що? Даси на годинку, чи як?

- Добре-добре… Тільки не нервуй! Заїдемо завтра з самого ранку… Будеш мені винен!

- Та буду… Куди ж я подінусь?..

Розмова закінчилася швидко і несподівано. Точно так само, як і почалася. Двоє небайдужих один до одного людей не одразу натиснули кнопку відбою. Але і слів для продовження бесіди не знаходили. Вона сиділа у кріслі, тримаючи в одній руці телефон, а в іншій – келих із червоним сухим вином. Він все ще не завів авто. Чоловік правицею міцно стискав новеньке кермо, а смартфон хотів розбити об тротуар. Тільки він не такий. Речі не повинні страждати від безглуздих вчинків їхніх власників.

- Ну…бувай, Елю?.. – чи питав, чи прощався Сашко.

- Ага… - безпорадно мовила дівчина. – До завтра…

І… відбій…