Двобій

Двобій

Тримай цей удар, Карино!

Беззбройно, надійно, спокійно!

Карина сиділа на лаві для глядачів, спостерігаючи за успіхами колишнього вихованця Петрика. Уже близько місяця вона по два-три рази на тиждень ходила до спортивного комплексу, щоб хоч іноді бачитися з важливою і потрібною людиною у цьому байдужому світі. Дівчина сама не встигла зрозуміти, коли так міцно прив’язалася до цього маленького і смішного хлопчака, надзвичайно розумного і просто дивовижного. Іноді вона втрачала відчуття реальності, уявляючи його своїм рідним синочком – такими схожими вони були! І то не дивно, адже всьому, чого вона вміла і знала, дівчина навчила і Петруся. Це був той випадок, коли вчитель віддає часточку своєї душі учневі, який заслуговує на таку пожертву.

- Я щось не зрозумів!.. – дівчина почула знайомий суворий голос за спиною, але не одразу обернулася, ніби надіючись, що небезпека мине і колишній роботодавець/коханець піде геть без пояснень. - Що ви тут робите?

- Я? Прийшла поплавати, а що? Не можна? - не розгубилася Карина, хоча ноги аж трусилися зі страху від несподіваної появи Бориса.

- А ви, як я бачу, ще й брехуха на додачу! - злився батько Петрика, оглядаючи молоду дівчину, одягнену у легке вбрання та зручні мокасини.

Чоловік підійшов до Карини впритул і дивився на неї зверху вниз, оскільки колишня підлегла була набагато нижча за нього. Кожен м’яз його обличчя був напружений, точно намагався стримати гнів і відразу. Карина  ж не відводила погляду від холодної пари очей напроти. Вона чекала, коли ж Борис пояснить свої образливі слова, адже за собою вона не бачила жодної провини.

 - Мовчите? Ну, добре, я сам скажу! – одну руку він тримав у кармані брюк, іншою потер губи, ніби стираючи неприємний поцілунок з вуст. - Вчора тренер сина сказав мені, що Петра постійно відвідує… мама... Це що таке? Як накажете розуміти, га, Карино Дмитрівно?! Ви що взагалі з глузду з’їхали?!

Голос чоловіка був тихим, але напруженим і черствим. Він намагався не привертати зайвої уваги і особливо йому не хотілося, аби син побачив сварку, проте це юне нахабне дівчисько дратувало Бориса Миколайовича все дужче.

- Ой, все… Теж мені проблема! І що ви мені зробите? У поліцію заяву накатаєте? - дівчина тримала оборону, як могла, намагаючись при цьому залишатися зібраною і байдужою до колишнього боса. - Я сумую за Петриком, а він за мною! Хоча… Слухайте, що я тут пояснюю? Вам – людині без душі та серця, яка знати не знає, що таке співчуття!

- І мені це говорить жінка без гідності та совісті? – він ладен був ударити її, якби вона виявилася чоловіком. - Чому ви можете навчити мого сина, дати цінного? Може, моральності, духовності, честі?..

Вона зціпила зуби і стисла руки в кулаки. Чи не вперше в своєму житті Карина хотіла заїхати іншій людині у пику. Якби дівчина переступила б цю межу, то ніколи б не пробачила собі, що якийсь негідник зміг вибити її з рівноваги, і Карина б втратила самоконтроль. Вона повільно випустила гаряче повітря, привідкривши вуста, і відповіла:

- Я можу дати йому те, на що ви неспроможні! Любов!

Борис точно не чекав такого удару, який прийшовся йому прямісінько у закам’яніле серце. Він змовчав, пропускаючи свій хід. Можливо, він обдумував наступну образу, якою б дав відкоша цій безчесній пройдисвітці, а, може, йому важко було чути правду від сторонньої особи. Зазвичай, Борисові ніхто не перечив і тим більше не повчав його.

- І ще одне, для протоколу: мамою я не називалася! Це Петрик сам так сказав тренеру, бо любить мене і цінує, а ви… А вам буде, про що подумати під час свого… дозвілля, - огризнулася Карина, уже сама не розуміючи, що хотіла сказати і що вийшло в реальності.

- Значить так, Карино… ем… Дмитрівно… Останній раз попереджую: щоб ноги вашої не було біля мого сина! – нарешті видавив із себе бізнесмен. - А якщо ви думали вразити мене тим легковажним вчинком, коли повернули гроші… Знайте, що у вас нічого не вийшло! Мелодрам передивилася, дорогенька? То тільки у фільмах чоловіки купуються на такі дешеві трюки, а в житті воно все зовсім по-іншому відбувається... Я вам їх не поверну! Треба було головою думати! А тепер будете борг банку сто років віддавати!

- Ха! А мені байдуже до ваших брудних грошей! Не було ніякого кредиту, - вирішила розкрити всі карти ображена дівчина (все одно щось вигадувати сенсу ніякого вона не бачила). – Я збрехала про квартиру і таке інше… Я просто була у вас по вуха закохана. От тільки ключове тут слово –  «була»! Тепер ви мені не те, щоб не подобаєтеся, ви мені байдужі! Перше справжнє кохання, і таке ж розчарування. Ви мені, Борисе Миколайовичу, більше не цікаві! І неприємні… - сказала різко, як відрізала вражену гангреною руку.

З високо піднятою головою, не чекаючи відповіді, Карина гордо подалася геть, залишивши закам’янілого чоловіка вирішувати раптові ребуси.

Ось такі і є жінки! Спочатку намудрують-накрутять, понавигадують собі кохання-зітхання, якого, до слова сказати, ніхто не нав’язував чи навіть пропонував... Потім ще з десяток разів свої здогадки-мрії-бажання-сни-надії на вузол зав’яжуть… для міцності… А тоді в якусь прекрасну (а, може, і не дуже!) мить оте усе, любов’ю зіткане, вам прямісінько на голову звалять, як гору… Мовляв, розгрібайте, а я втомилася… Ну, от що тут ще сказати можна? Жінки!