Щастя

Коли я відкрила очі, то не могла зрозуміти де знаходжуся. Голова сильно боліла, а в горлі пересохло. Я не могла нічого пригадати. Через деякий час пам'ять повернулась і я згадала все. Подивившись навкруги, я помітила, що кімната повністю біла, а біля мене ще декілька ліжок. Значить, я потрапила в лікарню. Я полежала ще декілька секунд, коли в палату зайшов Марк разом з лікарем.
— О, отямилася нарешті? — спитав мене лікар. 
Марк сів біля мене на ліжко й міцно стиснув мою руку. 
— Що зі мною трапилось? — тихо спитала я.
— Ви втратили свідомість, — відповів лікар. — Через страх, втому і хвилювання ваш організм сильно виснажився, тому ви довго не могли прийти до тями. Ми прокапали вас вітамінами.
— Скільки я вже тут?
— Вас привезли вчора ввечері. Коли ви останній раз їли? — спитав у мене лікар.
— Не знаю... — я намагалася пригадати. — Десь чотири дні тому.
— Зрозуміло, — сказав лікар і почав щось записувати на папері. — Ваш організм дуже ослаблений, тому ви повинні зараз дбати про себе. До речі, ми обстежили вас і, можу зазначити, що побої незначні. У вас виявили забій лівої руки, досить велику кількість синяків на ногах та обличчі, тому бережіть себе. Сьогодні ввечері ми можемо вас виписати.
— Гаразд, — сказала я, тоді лікар пішов геть.
Марк сидів біля мене й подав склянку води. Я була сильно вдячна йому за це, тому що страшенно хотіла пити. 
— Тітка! — раптом крикнула я, а на очі навернулися сльози. — Марку, що з нею? 
— Тихо, — почав заспокоювати мене хлопець. — Усе добре. Вона жива й зараз лежить в себе в палаті. 
— Справді? — з полегшенням видихнула я та почала вставати з ліжка.
— Куди ти збираєшся? — спитав у мене Марк.
— До неї! — я швидко злізла й почала йти, але у мене закрутилася голова, і я ледь не впала. Тоді Марк посадив мене назад в ліжко.
— Я був у неї пів години тому. Вона якраз прийшла до тями. Куля зачепила її бік, тому жодні життєво важливі органи не постраждали. Коли її привезли вчора ввечері, то одразу ж зробили операцію. Зараз вона вже відійшла від наркозу, але їй ще не можна вставити.
— Ти знаєш, — зі сльозами почала говорити я. — Я так сильно налякалась. Коли вона закрила очі, то подумала, що вона вже мертва.
— Вона втратила досить багато крові, тому не дивно, що вона знепритомніла. 
— А Аліна...вона ж?
— Вона мертва, — просто сказав Марк. — Дядька Петра та дядька Мішу заарештували. Скоро відбудеться суд. Слідчий ще візьме в тебе показання, але вже й так ясно, що вони будуть сидіти в тюрмі. Не знаємо точно, на який строк їх посадять. Там назбиралось багато на них обох. Крім замаху на твоє життя, дядько Петро ще звинувачується у вбивстві твоїх батьків, у незаконному будівництві й проведенні  махінацій. Тож не хвилюйся, всі отримають по заслугах. 
— Як ви мене знайшли?
— Ну, це було складно, але головне, що ми змогли.

Марк
Чотири дні тому
Я чекав на приїзд своєї мами. Сьогодні був дуже складний для мене день. Мені довелося ховати свого найкращого друга. Ми не завжди жили в цьому будинку. Коли мені було п'ять, мама повідомила, що ми переїжджаємо зі своєї квартири у великий будинок. Я страшно не хотів цього, адже у мене тут хлопці, мої друзі, з якими ми кожного дня граємо у футбол. У мене тут недалеко садочок, а ще дівчинка, яка так сильно мені тоді подобалась. Та мене ніхто не слухав, і вже наступного дня  ми сиділи в машині та рушили в далеку дорогу. Я не думав, що цей будинок буде в іншому місті за майже тисячу кілометрів. Ми їхали десять годин, і я вже тоді зненавидів це місто. Коли подивився на цей величезний дім, то не міг зрозуміти, чому ми проміняли нашу спокійну й затишну квартиру на цей безлад. Але згодом все стало ясно. Виявляється батькові дали високу посаду у міській раді, тому ми й з'явились тут. Спочатку в мене зовсім не було друзів, та й по сусідству ніяких хлопчиків я не помітив. Весь свій час я грався зі своєю собакою, маленьким білим лабрадором Міккі. Та одного разу він десь зник. Я шукав його по всьому подвір'ї, а тоді почув гавкіт у сусідньому будинку. Я помітив невелику діру в нашому паркані. Тоді підійшов ближче й побачив, як Міккі грається з маленькою дівчинкою. Хто вона? Він же ніколи ні з ким, крім мене, не грався! Навіть з тими хлопчиками у нашому дворі. 
— Гей, — розлючено сказав я й переліз через цю діру. Ще й тупнув ногою для кращого ефекту. — Це моя собака! 
— Привіт! — тоненьким голосом сказала мені дівчинка й подивилась своїми зеленими очима на мене. Я Соня. Можна я теж буду з вами гратися? Мені тут так нудно.
І відтоді ми завжди були разом. Ця дівчинка стала невід'ємною частинкою мого життя. Вона була найближчим моїм другом...до сьогодні. Зараз її вже нема... І я прощаюся з нею назавжди...
Я зустрів свою маму в аеропорті, а потім ми поїхали разом додому. Я розповів їй про Ніку й вона дуже сильно захотіла з нею познайомитись. Згодом я вирішив подзвонити до дівчини, щоб запросити її до нас на вечерю, але її телефон був вимкнений. Дивно... Через пів години до мене подзвонила тітка Еля й спитала, чи нема Ніки у мене. Вона сказала, що дівчина пішла на зустріч з якоюсь Юлею та досі не повернулась. Ми вирішили ще трохи почекати, але коли вже перевалило за північ, то зрозуміли, що вона кудись зникла. Я одразу ж зв'язався з Вікою, і вона швидко приїхала в будинок тітки Елі.
— Що сталося? — ще з порогу запитала дівчина.
— Ніка зникла, — плачучи відповіла тітка.
— Що? Може вона просто десь гуляє.
— У неї телефон вимкнений!
— Може, вона захотіла побути сама, — знову сказала Віка.
— Вона пішла на зустріч з якоюсь Юлею, — відповіла тітка Еля, — і досі не повернулась.
— Ох, ця Юля! — роздратовано сказала Віка. — Завжди вона мені не подобалась!
— Хто взагалі ця дівчина? — спитав я, а Віка почала ритись у своєму телефоні. 
— Ось, — сказала вона й повернула мені телефон зі зображенням на екрані, — Сфотографувала її, поки вона не бачила. 
Я пильно подивився й шоковано відкрив рот. На зображенні була темноволоса дівчина, високого зросту та з такими знайомими карими очима. І я точно знав хто вона...
— Це не Юля, — крикнув я. — Це Аліна! Ніка в небезпеці!
— Яка ще Аліна? — здивувалася Віка. — Чекай, невже та сама, що хотіла вчинити самогубство? 
— Так, — я кивнув й одразу подзвонив до слідчого, який розслідував вбивство батьків Ніки.
Чоловік відразу ж приїхав і ми пояснили йому всю ситуацію. Спочатку через Віку, яка подзвонила до своєї тітки, а та спитала в якогось Єгора, ми дізналися повністю ім'я дівчини. Потім ми знайшли готель, у якому вона зупинилась. Уже зранку, коли ми переглянули камери спостереження, то помітили, як вона сідала в якусь машину. Отже, їй хтось допомагає. Але хто?  Номерів, на жаль, не було видно. Цього дня у нас вже не було ніяких зачіпок.  Після чергового перегляду камер у будинку тітки Елі, ми зрозуміли, що Ніка пішла зустрітися з Юлею на іншу вулицю.
Зранку ми побачили сліди шин на одній з вулиць. Господарі будинку, біля якого ми знайшли сліди, сказали, що чули вчора якийсь шум, але все відбулося дуже швидко. Слідчий Сергій попросив переглянути їх камери, і вони погодились. На екрані комп'ютера ми побачили, як під'їжджає машина, а з неї виходить Юля. З іншої сторони вулиці вже підходила Ніка. Вона щось спитала у дівчини, але з машини вийшло двоє чоловіків і схопили її. Один з них приклав на обличчя Ніки якусь тканину, і тоді вона знепритомніла. Вони занесли її в машину. Коли вона рушила, то одним моментом було помітно номери автомобіля.
Через деякий час у поліції пробили місцеперебування позашляховика. Він був у лісі біля закинутої лікарні, котра належала колись Давиденку Петру. Усе стало на свої місця. Дуже довго я збирав інформацію після того, як дізнався, що батько Ніки поскаржився на нього в міську раду. Значить, все-таки помста.
Ми одразу викликали наряд поліції та поїхали туди в лікарню. Тітка Еля теж вперлася, що поїде з нами, хоча я не хотів, щоб вона хвилювалася. Коли ми приїхали в ту лікарню, то одразу ж пішли шукати Ніку, але її ніде не було. У підвалі, у якому, напевно, тримали дівчину, ми помітили крісло в лежачому положенні та сліди боротьби. Значить моя сильна дівчинка змогла втекти.
Ми поїхали далі та виїхали на дорогу. Недалеко я помітив будинок, у якому ми колись з Нікою вже були. Він належав цьому клятому Петру. Через декілька хвилин ми увірвалися в будинок. Тітка Еля побігла вперед, у якусь кімнату. Ми почули постріл. Коли я забіг до кабінету, то побачив, що Ніка сиділа на кріслі, зажмуривши очі, а тітка лежала на підлозі поранена. 
— Опустіть пістолет, — сказав Сергій до Аліни.
Але вона раптом підняла його й вистрілила собі в голову. Поліція заарештувала Петра і Михайла, а Ніка гірко плакала над тіткою, яку вже забирала швидка. У пориві страху вона навіть назвала її мамою. Потім дівчина знепритомніла, а я міцно обійняв її. Усе обличчя було побитим, а на губах засохла кров.
— Бідолашна, моя дівчинка, — тихо прошепотів я, тримаючи її у своїх руках. — Я так сильно злякався за тебе!