Розплата

Я не могла повірити, що переді мною стоїть та дівчина, яка була безнадійно закохана в Марка, а він ледь не довів її до самогубства. Невже її ненависть через те, що хлопець щиро покохав мене. Але ж Марк говорив, що вона це все нормально сприйняла та ще й раділа за нього. Добре, якщо мотив Аліни ще можна зрозуміти, то до чого тут дядько? І як вони взагалі зв'язалися? У моїй голові зараз безліч запитань і на жодне з них у мене нема відповіді. Я застигла на одному місці й мовчки дивилась на таких колись рідних мені людей. Мені було боляче. І фізично, і душевно. Я розуміла, що скоріш за все мене чекає смерть, тому єдине чого я хотіла — дізнатися правду. За що і чому? Це були перші питання. Я знала, що їм обом є що мені розповісти, тому просто чекала, коли саме один з них заговорить. Напевно, вони думали, що я буду кричати й вириватись, але вони сильно помилилися. Я вже змирилася зі своїм кінцем тоді, коли зайшла в цей будинок. Після такої важкої та невдалої втечі моя гордість сильно похитнулася, а сили взагалі покинули моє тіло.
— Не хвилюйся, Ніко, — заговорив до мене дядько й сів за своє крісло в кабінеті. — Ми не вб'ємо тебе, поки не розкажемо всю правду. Кого ти хочеш почути першого?
— Мені байдуже! — роздратовано крикнула я.
— Неправильна відповідь, — чоловік витягнув з шухляди пляшку віскі та налив собі в склянку. — Я б зміг розпочати першим, але нехай краще говорить Алінка, а я поки поспостерігаю.
Він надпив зі свого стакана, а дівчина тим часом усміхнулася. Вона взяла крісло й сіла навпроти мене. Я дивилась в її карі очі, і мені було моторошно. Вони були пусті, без жодних радісних емоцій. Усе, що я могла в них побачити, — це біль, страх і ненависть.
— Ну що ж, Ніко, пора тобі почути мою історію. Вона буде досить довгою, тому, надіюсь, ти не будеш мене перебивати, — я кивнула головою на знак згоди. — От і чудненько. Отже, давним-давно я поверталась зі школи в піднесеному настрої. Тоді я ще була нормальна. Я отримала найвищу оцінку за контрольну роботу з математики й стрімголов бігла до мами, щоб повідомити цю новину. Я надіялась, що коли вона почує, то купить мені морозиво або шоколад. Я так сильно люблю шоколад! — Аліна захопливо говорила, а мені з кожним словом ставало все страшніше. — От я заходжу в нашу квартиру, а мама на кухні. Вона готувала щось на обід. Я почала розповідати їй про школу, як раптом хтось сильно стукнув у двері. Мама зразу ж налякалася й сховала мене в тумбочку на кухні. Тоді я ще була дуже маленька, тому могла з легкістю влізти. Але між дверцятами була невеличка шпарина, через яку я могла все бачити. Прийшли якійсь чоловіки й сильно кричали. Я була налякана, тому не могла розібрати, що саме вони говорили. Потім один з них почав бити маму по обличчі, а інший витягнув ніж і встромив їй його прямо в живіт. Потім ще раз, і ще раз, і ще раз... Згодом вони пішли, а я продовжувала сидіти та зі шпарини спостерігати за бездиханним тілом матері.  Згодом я вилізла й взяла її за холодну руку. Я довго плакала та кричала, щоб вона проснулась, але мама заснула навіки. Потім прийшов тато й закляк на місці. Мати лежала в калюжі крові, а я сиділа біля неї з руками, повністю забарвленими в червоний колір. Мені постійно снились кошмари. Коли я дивилась на свої руки, вони завжди здавалися мені червоними. Ми з батьком постійно переїжджали з одного міста в інше. Після чергового кошмару я не витримала й захотіла зробити самогубство, але мені це не вдалося. Тато врятував мене в останній момент. Тоді він записав мене до психотерапевта й мені стало краще, значно краще. Після того, як я вже була майже здорова, ми переїхали в моє улюблене місто. Коли я вперше побачила Марка, то відкрила в собі такі почуття, яких я раніше не відчувала. Він був інший, не такий, як вони всі. Марк добре до мене ставився і я закохалась. Він був такий ніжний, милий і надійний, що я просто не змогла по-іншому про нього думати. Завдяки йому мені перестали являтися кошмари, а навпаки снилися солодкі сни. Коли він був поряд, я відчувала себе живою. Згодом, коли він прийшов і сказав, що хоче розійтися, я не могла в це повірити. Він же кохав мене! Тоді я подумала, що йому просто потрібна перерва, але коли Соня розповіла, що він поспорив на мене, то мені стало так боляче. Я хотіла кричати на весь світ, що мене зруйнували й розбили. Потім я вирішила, що будь-яким чином його поверну. От і попробувала зробити самогубство, але знову цей батько мене врятував. Але після цього Марк постійно був поруч. Тато наполіг на черговому переїзді, а я нічого не змогла вдіяти. Мене поклали в психіатричну лікарню, а Марк постійно був зі мною. Він розповів, що Соня змусила його почати з нею зустрічатися, а оскільки він хвилювався за мене, то погодився. Ти знаєш, для мене це було дуже приємним. Я, як ідіотка раділа, що він думав про мене. Марк постійно приходив і проводив зі мною багато часу. Я навіть думала, що мені вдасться його повернути. Але...але тут з'явилась ти, — вона пильно подивилася на мене. — І все, над чим я так довго старалася, зруйнувала. Він одразу ж закохався в тебе. Почав розказувати, яка ти красива й виняткова. А я лише мовчки слухала й удавала, що рада. Потім у мене з'явився план. Я постійно влаштовувала приступи, щоб він приїжджав у будь-який момент. Думала, що ти почнеш ревнувати та ви розійдетеся. Але навіть це ти зрозуміла, і ніщо не змогло зруйнувати ваше кохання. Потім Марк почав все рідше з'являтись і я розуміла, що це все через тебе. Тоді я зненавиділа тебе, тому що ти забрала моє щастя. Ти забрала те, що я найбільше цінувала в тому житті. Згодом ти втекла й Марк почав тебе шукати. Він зовсім забув про мене. Тоді я вирішила, що помщусь тобі за все. У лікарню до мене прийшов дядько Петро й сказав, що допоможе мені покарати тебе. Я не знаю, звідки він про мене дізнався, але це було неважливо. Згодом він дізнався, що ти живеш у тітки Віки й працюєш у кав'ярні. У нас був геніальний план: я підробляю паспорт і влаштовуюсь на роботу, стаю твоєю подругою, а потім одного разу приїжджає дядько Петро й ми обоє тебе знищуємо. Але все стало навіть краще, коли ми дізналися, що Соня наркоманка. Це був важливий привід для тебе, щоб приїхати. І ми подумали, що краще буде тебе вбити тут. Довго чекати не довелося. Сонька зробила все сама і зараз там, де заслуговує бути. Ну, а ти тут! Решту ти сама знаєш! Є питання?
— Що ти будеш робити, коли ви мене вб'єте?
— Я буду підтримувати Марка. Бідний хлопець, який втратив свою кохану, звісно, потребуватиме допомоги. Ну, а я буду тут як тут. 
— Він ніколи не повернеться до тебе! 
— Але хіба він не буде вдячний мені за підтримку? Можливо, тоді все і закрутиться.
— Ти знаєш, що ти божевільна? — сердито спитала я.
— Знаю, — з посмішкою сказала дівчина.
— Те, що ти пережила, — жахливо, але хіба я якось до цього причетна, що ти хочеш мене вбити?
— Марк завжди казав, що ти така бідна дівчинка, стільки всього пережила. Але мені тебе не шкода, так само як і твоїх батьків.
— Не смій говорити про них! — голосно крикнула я.
— Вони заслуговували на смерть, як і ти! — вона встала з крісла й підійшла до дядька. — Тепер твоя черга.
— Звісно, дорогенька! — він підійшов до неї й мило усміхнувся.
Потім вони помінялися місцями. Тепер вона попивала віскі, а дядько сидів навпроти. Я з очікуванням дивилась на нього, а він не поспішав.
— Ну, і? — не витримавши спитала я.
— Та от думаю чи розповідати тобі, — задумливо сказав чоловік. —З однієї сторони тобі варто знати правду, а з іншої — навіщо, якщо тебе й так вб'ють.
— Можете не розповідати, — спокійно сказала я. — Мені вистачить цієї правди. Може хоч помру без мук.
— А тут ти не права! Я хочу, щоб тебе з'їдали муки совісті. Тому я тобі розповім. Тільки не перебивай мене, будь ласка, — він подивився на мене своїми очима й підняв брову в очікуванні.
— Гаразд, — просто відповіла я.
— Добре. Ми з твоїм батьком в університеті були ворогами. Два найсильніші студенти, надія на майбутнє, але не все було так просто. Слава завжди хотів виділитися. У нього найкращі реферати, найкраща курсова, найкращий звіт за практику. Викладачі його обожнювали, а всі місцеві лікарні хотіли його до себе. Це мене сильно бісило. Я завжди так старався, але все було марно. Тоді я вже вирішив змиритися. Один викладач дав нам спільний проєкт і після нього ми стали справжніми друзями. Усе було добре, поки він не познайомив мене з Мілою. Я як її побачив, то одразу ж закохався. Вона повинна була бути моя! Але нічого не вийшло. Коли я зізнався у своїх почуттях, вона просто сказала, що нікого, крім Слави, їй більше не треба. Тоді я відступив. Ми далі дружили. Для мене було щастям бачити Мілу раз на місяць і спостерігати, як вона усміхається. Потім з'явилась ти, вони стали ще щасливішими. Я тоді був закордоном на навчанні, тому дізнався про тебе, коли тобі вже було шість місяців. Навіть не знав, що Міла була вагітна. Потім я повернувся, усе було в порядку. Твій тато працював у місцевій клініці, а я відкрив свою приватну. Але радість була недовга. У мене зовсім не було пацієнтів. Усі ходили в лікарню твого батька. Звісно, він же лікував усіх безкоштовно. Тоді я вирішив, що збудую ще одну клініку. Ти сьогодні, до речі, у ній була. Ми вже дуже багато вибудували, коли твій батько про це дізнався й зруйнував всі мої мрії. Ця ділянка була державної власності й належала до якогось заповідника, але ми через моїх знайомих приватизували її. Слава про це довідався та доніс у міську раду. Вони провели дослідження. Оскільки забудівля в тому місці була незаконною, змусили мене припинити будівництво. Я був злий, як чорт! Я одразу ж хотів убити твого батька, але з часом заспокоївся. Ми трохи посварились з ним, але напередодні мого дня народження помирилися. Я прийшов до вас ввечері й запросив твоїх батьків. Я думаю,  ти пам'ятаєш, — я кивнула. — У той же вечір, я перерізав гальма у вашій машині. На наступний день вони померли. От і все!
— Так це ви вбили моїх батьків? — шоковано крикнула я. — Як же я не додумалась. Це ж ви вбивця - Давиденко Петро. Ще й буква «D», як на тій запонці!
— Я знав, що ти рано чи пізно дізнаєшся. Саме тому ти тут. Ще й той твій щур збирав на мене інформацію. Коли ти втекла, мені повідомили, що якийсь хлопчисько дізнався про цю недобудовану лікарню. Він нібито проводить розслідування щодо смерті Слави й Міли. Це мене насторожило. Я дізнався, хто цей хлопець. Ним виявився твій Марк. Тому я захотів тебе вбити, щоб він перестав свої пошуки й нічого не вилізло. Я почав рити на нього інформацію, а так і дізнався про Аліну. Вмовити її було дуже легко. Вона й сама страшенно хотіла помсти. От і все! Тепер ти знаєш правду, можна й вбити тебе!
— Може почекаємо ще трошки! — єхидно сказала Аліна.
— Так справді! У нас є ще одна людина, яка хоче тобі помститись. Алінко, поклич, будь ласка!
— Звісно, — вона встала й вийшла кудись в коридор. 
Через деякий час дівчина зайшла, а за нею...дядько Міша! Чорт! Невже він теж мене звинувачує в чомусь? Я навіть знаю в чому, або краще в смерті кого! 
— Привіт, стерво! — сказав він і дав мені ляпаса. — Через тебе! Усе через тебе! Моя донечка лежить у землі, а ти думала, що будеш собі спокійно жити?
— Я не винна, що вона знайшла свою рідну матір, — плачучи крикнула я. 
— Та якби не ти, то ніхто про це б не дізнався!
— Та ви ж самі тоді все розповіли. Вона просто почула.
— Я лише хотів, щоб ти страждала! Я не знав, що вона підслуховувала.
— Що я вам зробила? — не витримала й почала кричати я. — Чому ви в усьому звинувачуєте мене?
— Я ненавиджу тебе, так само як й Еліну. Вона зробила з мене дурня! Але я все одно дізнався правду.
— Ти сам у всьому винен! — сказала я йому прямо в очі. — Ти постійно бив тітку, програвав і пропивав усі гроші! Тому не смій звинувачувати мене в смерті Соні!
— Вб'ємо її прямо зараз! — розлючено сказав він. — Вона собі вже забагато дозволяє. Не будемо тягнути час.
— Добре, — сказав дядько Петро й налив собі ще віскі.
Аліна з ненависним поглядом витягнула з сейфа пістолет і направила його на мене. Я зрозуміла, що це вже кінець і міцно закрила очі. Марк...Мій Марк. Мені так сумно, що ми навіть не змогли попрощатись, що я не сказала тобі наскільки безмежно закохана, що ми не встигли прожити ще купу щасливих моментів. Віка... Мені так шкода, що інколи я не цінувала тебе, що не послухала, коли ти говорила не довіряти Юлі, що робила тобі боляче своїм егоїзмом. Тітка...Мені так жаль, що деколи я не розуміла тебе, не змогла вислухати, не встигла назвати тебе...«мама». Соня...мені так боляче, що я певною мірою стала причиною твоєї смерті, що я не змогла пробачити тобі, але скоро ми поговоримо...я йду до тебе... 
Я почула, як відчинились двері, а через декілька секунд пролунав постріл. Я думала, що біль накриє мене з головою, але я нічого не відчувала. Невже...я жива? Я відкрила очі й побачила на порозі поліціянта, за ним забіг Марк і Віка. Коли я опустила голову вниз, то побачила, що на підлозі лежить тітка та в неї кров. Вона закрила мене собою, врятувала моє життя.
— Ні! — заплакала я й почала вириватись, але все ще була прикута до крісла. — Будь ласка, не помирай!
— Опустіть зброю! — сказав поліцай до Аліни.
Тоді вона за секунду підняла пістолет і вистрілила собі в голову. Я подивилась в її пусті й неживі очі, а на лиці в неї все одно була усмішка. Вона зробила те, що намагалась вчинити стільки разів. І цього разу батько її не врятував. Декілька чоловіків схопили дядька Петра й дядька Мішу, а Марк швидко розв'язав мені руки. Я присіла на коліна й підповзла до тітки. Міцно взяла її за руку й помітила, що вона ще жива.
— Будь ласка, — тихо промовила я, не перестаючи плакати, — не покидай мене! Ти єдина рідна людина, що в мене залишилась!
— Ніко, — ледь чутно промовила тітка. — Донечко моя! Усі рано чи пізно розплачуються за свої гріхи. У мене їх дуже багато, тому я нарешті отримала свою розплату. Пробач мені за все...
Вона закрила очі, а я почала голосно кричати.
— Ні! Ні! Мамо! Не помирай, чуєш!
Потім приїхала швидка, а далі я нічого не пам'ятаю. Усе, як у тумані, чутно лише мої сльози й крики...