Зникнення

Я важко відкрила очі, але нічого не могла побачити. Усюди було надто темно, а по всьому приміщенні лунали голоси, які ніяк не могла розібрати. Голова тріщить від страшенного болю, а сама я не можу зрозуміти, де саме знаходжусь. Зір по трохи почав проявлятись, але все, що я бачила, — це те, що сиджу в якомусь страшному й темному підвалі. Холодно...дуже холодно...  Моторошно... І неймовірно лячно.

Згодом, коли мій мозок почав працювати, а думки повернули пам'ять, я згадала, що пішла на зустріч з Юлею й мене схопили, а далі... темнота. Скільки я тут сиджу? Як довго була без свідомості? Чому я тут? До чого взагалі Юля? Ці запитання не давали мені спокою. Вони постійно крутилися у моїй голові, а важке дихання ехом віддавалося у цьому пустому приміщенні. Я зрозуміла, що мене посадили на крісло та прив'язали, бо відчувала нестерпний біль, коли намагалась поворухнути руками. Вони були зв'язані ззаду і як сильно я не старалася, але нічого не допомагало навіть трішки їх розв'язати.

Раптом я почула, як наближаються важкі кроки. Вони ставали все ближче й ближче, а голоси все яснішими. Металеві двері відчинилися, мені в обличчя вдарило яскраве світло від лампочки. Я не могла бачити хто саме зайшов, бо одразу ж закрила очі, які почали страшенно пекти від світла. Потім зайшов ще хтось і двері зачинилися. Я легенько відкрила очі та помітила перед собою Юлю, а також якогось чоловіка. Його я не змогла побачити, тому що він сидів на кріслі в повній темноті. Хто він? Що йому потрібно від мене? Я знову повернула свій погляд на дівчину, яка...сміялась, як божевільна.
— Юлю... — ледь вимовила я. Горло здавило й пекло. Пити хотілося страшно, адже я навіть не знаю, скільки часу вже просиділа тут.
— Ой, ти вже прокинулась! — надто солодким голосом заговорила дівчина й присіла біля мене.
— Що... — я трохи прочистила горло, щоб хоча б якось говорити. — Що відбувається?
— Нічого. Просто в мене недавно було день народження, а подарунки ніяк не закінчуються, — вона усміхнулась і я помітила, що той чоловік теж. — Спочатку Соня, а тепер — ти!
— Звідки ти знаєш Соню?
— Я вас усіх знаю, — сказала дівчина. — А ще більше ненавиджу!
Юля різко встала й кинула кудись крісло. Я побачила в її очах божевілля. Справжнє божевілля. Господи, хто вона? 
— Що тобі треба від мене? — спитала я в дівчини.
— Мені від тебе нічого не треба. Я хочу лише, щоб ти померла.
— Але...чому? — мені стало страшно від її слів.
— Ти знаєш, — задумливо сказала Юля, — спочатку я хотіла тебе швидко вбити, але потім подумала, що краще буде, якщо помучити тебе. Довго...і повільно.
— Хто ти така? — впевнено спитала я. Хай я зараз і прикута до крісла й зовсім не маю сил, але я теж можу бути сміливою. Зроблю все, щоб врятуватися.
— Я — твій страшний сон, — вона підійшла надто близько й подивилась мені в очі. — Я — твій кат. І саме ти будеш розплачуватися за всі їхні гріхи.
— Що я тобі зробила? — спитала я прямо в її лице.
— Ти забрала те, що належало мені.
— Про що ти говориш? — не могла зрозуміти я, що саме вона має на увазі. 
— Ну, все, — Юля піднялась і відійшла кудись вбік.

Згодом вона принесла воду в пляшці та дала мені її. Я почала жадібно робити ковток за ковтком.
— На сьогодні достатньо! Ти ще тут довго будеш.
— Скільки я вже тут?
— Для тебе це неважливо! Якщо ти думаєш, що хтось зможе тебе знайти, то сильно помиляєшся. Твій телефон ми викинули й не залишили жодних слідів. Тому ти тут надовго.
— Ах, ти ж стерва! — закричала я. — Що я тобі зробила? Я довіряла тобі. За що це все мені?
— Просто ти ідіотка! — сказала вона мені прямо в лице. — Надто наївна ідіотка.
Тоді я не витримала й плюнула їй в лице. 
— Сучка! — крикнула Юля й вдарила мене по обличчю.
Спочатку раз, потім ще один. Я відчула в роті металевий присмак крові й зрозуміла, що вона мені розбила губу. Раптом вона відійшла кудись і повернулась з якоюсь палкою. Вона один раз вдарила мене по ногах і я скрикнула від болю.
— Тобі краще бути слухняною дівчинкою та не провокувати мене, інакше ти тут довго не протягнеш. 
— Хто ти взагалі така? Можеш бити скільки хочеш, але я не боюсь тебе! — сказала я та відчула, як вона знову дала мені ляпаса.
Тоді я просто опустила голову від болю, відчувала себе жалюгідною, знесиленою й слабкою, але мусила бути сильною для того, щоб вижити. 
— Досить мучити дівчину, — сказав чоловічий голос. — Ходімо!
Знову відкрились ці двері й мені в лице вдарило яскраве світло. Я вкотре заплющила очі, тому не змогла побачити цього чоловіка. Але одне я точно знала, цей голос я вже чула. Але через різкий біль у голові, я не змогла його пригадати. Увесь час я сиділа й думала. Думала, кому ж належить цей голос і чому він такий знайомий? Але нічого не виходило. Мене мучив цей біль, ця дурна ситуація та ця темнота.

Я підняла голову вверх і заплакала. Не знаю скільки часу я ридала, але коли Юля повернулася усі мої сльози вже встигли висохнути. Вона принесла мені якусь їжу.
— Ти вже тут два дні, тому тобі треба поїсти, — просто сказала дівчина, ніби я тут не заручниця. — Зараз я тобі розв'яжу руки, але якщо ти спробуєш хоча б щось мені зробити — залишишся без їжі. А ще тут є охоронці, які дуже нудьгують. Я можу їх покликати сюди. Як думаєш, що вони тобі зроблять?
—  Я зрозуміла, — тихо погодилась я.
Юля почала мене розв'язувати. Оскільки в мене ще не все в порядку з думками, то навіть не можу вигадати, як втекти. Я відчула страшний біль у кістках, коли вона звільнила мої руки. Усі м'язи нили, руки не хотіли слухатися. Юля поставила мені на коліна тацю з якимось супом і шматочком чорного хліба. Я спробувала підняти одну руку, але вона ніяк не піддавалась. Через декілька хвилин я ще раз спробувала, але знову теж саме.
— Я не можу, — чесно сказала я. — Сильно руки болять.
— Ти хочеш, щоб я тебе погодувала? — засміялась Юля.
Тоді мені в голову потрапила одна ідея. Потрібно було тільки зачекати до завтра. Адже зараз руки зовсім не слухаються.
— Або ти їси сама, або чекай аж до завтра!
Я швидко підняла ноги й скинула тацю з супом на землю. Керамічна тарілка розбилась, а рідина розлилась по всій підлозі. Юля одразу ж розлютилась і підійшла до мене. 
— Тебе тут ніхто терпіти не буде, — сказала крізь зуби дівчина, коли схопила мене за шию. — Я хотіла вколоти тобі снодійне, але, бачу, ти хочеш усю ніч бути при свідомості та дивитися у своїй уяві, як повільно вилазять з-під землі щурі й черв'яки. Ти сама захотіла цього! Ти всю ніч будеш чути жахливі звуки та зовсім скоро станеш божевільною, такою, як і я. 
Юля відпустила мою шию, а я почала важко дихати. Мені катастрофічно не вистачало повітря та я намагалася дихати на повні груди. Я навіть не помітила, як дівчина зав'язала мені руки й зібрала посуд. Вона вже була біля виходу, але раптом повернулась і подивилась на мене своїми ненормальними очима.
— Побачимось завтра! — з радістю сказала Юля та пішла геть. 
Боже, хто ця божевільна? Вона ж була просто моєю співробітницею в кав'ярні. Звідки вона може знати Соню? Вона мене сильно лякала. Її настрій постійно змінювався, як і погляд. Юля дійсно психічнохвора.