Покарання

Я сиділа на підлозі, обіймаючи тітку, і тихо плакала. Не зважаючи на те, скільки зла зробила Соня, вона не заслуговує смерті. Вона ще надто молода.  Соня повинна здобути професію, зустріти своє справжнє кохання, створити сім'ю. Хіба вона може так просто померти? Я продовжувала сидіти й тихенько молитися. Ця вся біганина і метушня створювали жахливий настрій. Нам було страшно...страшно за її життя, яке зараз висить на волоску.
— Донечко... — продовжувала говорити крізь сльози тітка, — будь ласка, тримайся! Ти ж сильна, ти зможеш!
—  Звісно, зможе! Це ж Соня. Вона ще всім нам покаже! — почала знову заспокоювати жінку.
— Сестро, — почули ми з палати голос лікаря, — запишіть час смерті – 20:45.
Я відчула, як всередині щось сильно стиснуло мої груди й стало важко дихати. Невже це все? Невже це кінець для Соні?
— Ні! — почала кричати тітка. — Врятуйте її, допоможіть!
Вона швидко піднялася та кинулась до лікаря.
— Благаю, поверніть її мені. Поверніть мою донечку.
— На жаль, нічим не можу вам допомогти, — на автоматі відповів лікар і пішов геть.
Тоді я помітила, що до нас прямує Марк. Коли він зрозумів, що щось відбувається, то почав бігти.
— Що сталось? — схвильовано спитав хлопець у мене.
— Вона...вона...померла, — відповіла я й розридалась. Мені стало її так шкода. Марк обійняв мене та почав ніжно гладити по спині.
— Ніко, так мусило статись. Значить, така її доля.
— Але ж вона така молода!
— Ми нічого не можемо зробити, — він підняв мою голову й подивився прямо в очі. — Чуєш? Ми намагалися її врятувати.
Я кивнула, але все одно помітила, що йому теж боляче. Як-не-як, але Соня була його найкращим другом з самого дитинства. Я згадала за тітку та почала шукати її очима. Тоді помітила, що вона повільно йшла по коридору, нічого не розуміючи. Ми почали підходити до неї й саме в той момент вона втратила свідомість. Через деякий час лікарі привели її до тями, але вона так і не змогла повірити, що Соні немає. Для нас всіх настали надто складні дні...

Два дні потому...
Я стою повністю одягнута в усе чорне й дивлюся, як молоде тіло дівчини закопують у землю. Це відчуття...це жахливе відчуття, коли людину, яка стала частинкою твого життя ховають від тебе й ти вже ніколи не зможеш її побачити, почути, а тим більше знайти. Людей зібралося дуже багато. Усі сусіди, однокласники та їх батьки, рідні та близькі. Тітка Еля стояла й спокійно дивилась, як чоловіки закопують гріб. Вона вже не могла стільки плакати. У мене таке відчуття, що тітка вже виплакала всі сльози. Навіть дядько Міша з'явився. Не знаю, хто йому повідомив, але увесь цей час він зі страшною злістю дивився на мене. Невже він винить мене в її смерті? Але ж хіба я причетна до цього? Та кого я обманюю! Сама постійно звинувачую себе. Якби я так сильно не хотіла правди, то може вона б про це не дізналась і була б ще жива. Муки совісті постійно нагадують мені той вечір і ті слова, які тоді їй сказала. Я ж не знала, що вони будуть останніми...
Марк постійно стояв біля мене й тримав за руку. На похороні я також помітила Асю і Назара, Сашу і Лізу, і навіть Діму.

Юля не захотіла йти зі мною, бо казала, що це її не стосується. Я не могла її зрозуміти, адже навіщо вона їхала зі мною, якщо жодного разу не підтримала мене. Вона навіть переїхала з нашого будинку в готель, а коли я хотіла познайомити її з Марком, то вона навідріз відмовилась приїхати. Дивно це все.

Коли похорони дійшли до кінця й всі почали розходитись я повернула голову і зустрілась поглядом з Вікою. Не знаю, звідки вона дізналась. Мені стало сумно, адже вона могла б зараз мене підтримати, обійняти й заспокоїти. Але ж я сама винна. Натомість Віка просто відвернулась і пішла разом з батьком до їхньої машини. Напевно, вона сильно образилась на мене, адже я навіть не повідомила її про смерть Соні, а колись вони були найкращими подругами. Усі вже майже розійшлися, а біля могили залишились тільки я, тітка й Марк. Дядько Міша забрав Даню і, напевно, уже десь спивається з горя.

— Ніко, — звернулась до мене тітка, — ви можете з Марком мене залишити? Я хочу вибачитись перед Сонечкою. Якщо мені не вдалося зробити це за життя, то може хоча б зараз вона мене зрозуміє.
— Звісно, — я взяла руку тітки й міцно її стиснула, — ми почекаємо тебе біля машини.
— Добре.
Ми з Марком пішли на вихід і зупинились біля його авто. Недалеко я помітила Віку, яка побачивши мене, пішла в наш бік.
— Чому ти мені не сказала? — почала звинувачувати мене дівчина.
— Віко, невже ти думаєш, що мені було до того?
— Ти повинна була мені сказати, — відповіла Віка зі сльозами на очах. —Соня не була мені чужою людиною, а ти тим більше!
— Ти хоча б знаєш, як мені зараз важко? — я почала плакати та кричати. — Якби я не влаштувала скандал у той вечір, то вона б не дізналася правди. Вона б не знайшла свою рідну маму й тим більше не почала б вживати наркотики. Це я винна, розумієш? Це все через мене!
— Ніко, — Віка з жалем взяла мене за руки, — я не знала. Вибач. Я так образилась, що ти мене не повідомила, що навіть не подумала, що тобі так складно.
Дівчина обійняла мене, а я просто положила голову їй на плече й продовжувала плакати. Мені так важко. Хоч я розуміла, що певною мірою це покарання для Соні за те, що зробила зі мною й Марком, Вікою, Асею, Дімою, Аліною. За те, що зруйнувала стільки життів. Але хіба це не занадто жорстоко?

Згодом я трохи заспокоїлась і подякувала Віці за підтримку. За той час, тітка вже повернулась і ми поїхали додому. Я розуміла, що це дуже важкий день для всіх й аж ніяк не хотіла починати розмову з тіткою щодо її минулого. Усе ж таки вона втратила доньку, яку виховувала сімнадцять років. Життя надто складна річ, а її доля, здається, справді була не з найкращих. Ми сиділи у вітальні й усі мовчали. Жоден з нас не розумів, з чого саме розпочинати розмову, чи взагалі варто говорити про щось.
— Марку, — сказала тітка до хлопця, — хочу сильно подякувати тобі, що весь цей час був зі мною поряд. Ти надзвичайний хлопець і Ніці дуже пощастило, що саме ти з'явився в її житті. Ти підтримав мене у важку хвилину, намагався врятувати Соню й повернув мені Ніку, тому дякую тобі. Я буду до кінця життя перед тобою в боргу.
— Ну, що ви, тітко Елю! — він підійшов й обійняв жінку. — Це я маю вам дякувати, що подарували мені Соню й Ніку. Шкода, що Соня так мало була в моєму житті, але надіюсь там їй буде добре. 
— Я теж надіюсь, — відповіла тітка.
— Я, напевно, уже піду до себе. Мені здається, що вам є про що поговорити, — сказав Марк і пішов до виходу.
— Не знаю, як саме варто почати... — сказала тітка.
— Якщо вам сьогодні важко розповідати, то тоді не треба. Я почекаю. Справді.
— Ні, — твердо відповіла жінка. — Я вже розповіла все Соні тепер твоя черга слухати. 
— Гаразд, — тихо й схвильовано сказала я.
— Ми з сестрою були нерозлучні з самого дитинства. Завжди всюди ходили разом. Хоч вона й була старша на рік, але всі подруги ревнували її до мене. Ми були дуже сильно близькі та завжди ділились всім. Міла вона була спокійна, поважна, добра й відверта. Такі завжди притягають людей. А я...я завжди була надто вперта, емоційна, смілива й дещо жорстока. Наші батьки постійно виділяли Мілу та казали, що я повинна на неї рівнятись. Я завжди сварилась з ними через це, а Міла сприймала мене такою, якою я була. Вона не хотіла, щоб я брала приклад з неї чи змінювала свій характер. Напевно, саме тому, я сильно любила її. Поки не з'явився він... — тітка поринула у спогади, а я зрозуміла, що говорить вона про мого батька. — Міла вже працювала медсестрою, а я проходила практику в тій лікарні.
— Практику? — здивовано спитала я.
— Так. Я вчилась на терапевта й саме тоді у мене була практика після четвертого курсу університету. У лікарні з'явився новий лікар-кардіолог. Усім стало зразу цікаво, хто він. Я тоді бігла по коридорі з різними теками й вдарилась у якогось чоловіка. Він одразу ж допоміг мені зібрати всі папери, а я трохи накричала на нього. Але коли я заглянула в його блакитні очі, тоді все. Я зрозуміла, що більше нікого на тому світі мені не треба. Це був твій батько і, як потім виявилось, новий лікар. Я всяко намагалась привернути його увагу, але все було марно. Він помічав тільки Мілу. Після нашої з ним зустрічі, я все розповіла сестрі й раділа, як ідіотка, бо вперше закохалася. У Міли ж до того було багато хлопців, а я у свої двадцять навіть ні з ким не зустрічалась. Я була сильно ображена, коли в них зав'язались стосунки, адже була страшенно закохана й сестра про це знала. Вона завжди знала про мої почуття до нього, але все одно вибрала своє кохання. Їхній роман постійно набирав обертів, а я тихо плакала по ночах у подушку. Потім на її день народження Слава зробив їй пропозицію. Усі були такі щасливі за них. Батьки аж світились від радості й завжди казали, щоб я подивилась на Мілу, бо вона така молодець, що такого чоловіка вхопила. Їхні радість і щастя віддавались страшним болем у моєму серці. Кожен раз, коли він брав її за руку чи ніжно цілував, я уявляла на її місці себе. Ось така я жалюгідна... — у тітки по щоці покотилась сльоза, а я лише продовжувала її слухати, — Потім перед весіллям я вирішила зізнатись йому в коханні. Думала, що, може, він подивиться на мене по-іншому, зрозуміє, що я теж йому небайдужа. Але нічого не вийшло. Він лише посміявся й сказав, що я собі щось придумала. Тоді вони зіграли пишне весілля на все місто, а ще пізніше Міла дізналась, що вагітна. Їхнім радощам не було меж. Усі були настільки щасливі, а батьки почали постійно мені потикати коханням сестри. З кожним днем я все більше злилась, а заздрість захопила мене повністю. Увесь цей час повільно помирала через невзаємне кохання до чоловіка своєї сестри. Я завжди ставила собі питання: ну чому вона? Чому саме її обрав Слава? Чому батьки люблять її більше? Чому вона така щаслива? Я почала ненавидіти себе за те, що так безнадійно закохана. Слава завжди хотів сина, навіть на тій фотографії написав, що чекає на нього, хоча вони ще навіть не знали стать дитини. Коли Міла була на третьому місяці, то їй раптом стало погано та її забрали в лікарню. Саме тоді на УЗД їм повідомили стать дитини. Це був хлопчик... Мілу залишили на ніч у лікарні, а Слава був такий щасливий, що почав святкувати з друзями цю новину. Коли я дізналась, що в них буде син, то дуже довго ревіла. Я надіялась, що це буде донька і, може, тоді Слава подумає, що Міла не варта його. Але цього не сталося. Тоді я дуже багато випила та навіть не розуміла, що відбувається. Я почала підійматись до себе, але просто переплутала кімнати. Моя спальня була через двоє дверей від їхньої, але мені якось так закрутилася голова, що не зрозуміла, де саме моя кімнаті. Коли я зайшла в спальню твоїх батьків, то побачила, що Слава лежить на ліжку п'яний. Він помітив мене, але подумав, що я Міла. Не довго думаючи, я підійшла до нього й це...якось само собою сталось. Усю ніч він кликав мене іншим іменем, але мені було байдуже. Я настільки була щаслива, що нарешті коханий чоловік мене цілує та насолоджується мною. Наступного ранку, коли він прокинувся й помітив мене у своєму ліжку, то сильно кричав на мене. Ображав, казав, що нібито я його звабила. Це завжди так. Чоловіки роблять помилки, а винною завжди залишається жінка. Через місяць я дізналася, що вагітна. Я розуміла, що Слава нізащо не залишить Мілу заради мене, але мені більше нічого не залишалось, як повідомити їх. Вони тоді щось святкували, а я повернулась додому з роботи. Увесь місяць Слава уникав мене й ховав свої погляди. За столом сиділа вся сім'я й дружно вечеряла. Вони навіть ніколи не чекали на мене. Тоді я просто підійшла й повідомила їм радісну новину про те, що вагітна від чоловіка сестри. Усі, звичайно, не повірили в це, адже саме тоді пішли плітки про те, що я разом з Мішою. А насправді він просто бігав за мною. Мати почала кричати, що я говорю неправду. Міла теж не повірила. А Слава мовчав, просто мовчав. Коли Міла при всіх запитала його, то він просто сказав, що я давно в нього закохана й, напевно, придумала собі це все, щоб їх розлучити. Я почала сміятись голосно, страшно, як божевільна. Тоді батько мене вдарив, і не один раз, а мати назвала повією. Вони всі кричали й ображали мене, а я лише сміялась. Батьки зібрали мої речі й вигнали з дому. Я просиділа усю ніч на вулиці та плакала, бо не знала, що мені робити й куди йти. Усі вони вважали мене дівчиною легкої поведінки, але правду знав лише твій батько, бо до нього я ні з ким не спала. У ту ніч вони вбили мене. Слава забрав у мене все: мою цноту, мою душу й моє серце. Тоді я прийшла під будинок Міші та погодилась жити з ним. Він був дуже радий, але я просто ненавиділа його. Ненавиділа, бо досі хотіла ті блакитні очі. Я розуміла, що обдурити його не вдасться, бо я вже була майже на другому місяці. Тому вирішила спочатку приховувати. Але мені пощастило.