Повернення

— Марку... — тихо прошепотіла я в темноті. Не встигла я відреагувати, як до мене підбігла Віка.
— Ніко, що ти робиш? — вона почала голосно говорити. — Ти хоча б знаєш хто він?
Віка показала рукою на Артема й роздратовано подивилась на нього
— Звісно, знаю, — відповіла я. — Це Артем. Він мій хороший друг.
— Ніко, не зв'язуйся з ним, — продовжувала подруга. — Він дуже поганий хлопець! Не варто з ним спілкуватися.
— Звідки ти знаєш, який він? — роздратовано спитала я.
— Послухай, я дуже багато чула про нього. Він не такий простий, як здається. Ти ж стільки пережила, ну навіщо тобі ще цих проблем?
— Віко, — я трохи підвищила тон, — може, досить. Яка тобі різниця з ким я спілкуюсь?
— Що значить «яка тобі різниця»? Можливо, я твоя подруга? Чи ти так не вважаєш?
— Віко, — почала я. Мене справді це все вже почало бісити, — звісно, ти моя подруга! Але ти повинна розуміти, що мені досі важко довіритись тобі після твого вчинку.
— Серйозно? — дівчина голосно засміялась. — Тобто те, що я втекла з тобою, як тільки ти запропонувала, — це нічого не значить? Я покинула свого батька, могилу своєї матері та свій рідний дім і послухала тебе. Ти обіцяла, що пробачиш мені, але ти цього не зробила.
— Але я ж тобі пробачила, Віко! Ти справді мені дуже дорога людина.
— Настільки дорога, що ти навіть не захотіла розповісти мені, що тітка Еля насправді твоя мати? — ображено крикнула дівчина.
— Звідки ти знаєш? — здивувалась я.
— Я почула, як ти говорила про це зі своєю подругою Юлею. Ти знаєш її всього місяць, а вже розповідаєш такі речі. Ми з тобою знайомі рік, а все наше спілкування зводиться до того, як пройшов твій день і як у тебе справи.
— Знаєш що? — мене так сильно розлютили її слова. — Я розповіла все Юлі, бо відчула від неї підтримку, якої мені так сильно не вистачало. Я могла б тобі виговоритися, але мені страшно, що я знову можу розчаруватись в тобі.
— Та ти навіть не дала мені змоги все тобі пояснити, — Віка вже почала кричати. — Ти постійно думаєш лише про себе! Я побачила, як ви цілуєтесь з Марком. Звісно, ж розповіла про це Соні, тому що ми були найкращими подругами. Потім, коли я здружилася з тобою, то не могла зізнатись тобі в цьому, бо переживала, що ти не перестанеш спілкуватися зі мною. Ніко, ти ніколи нікого не слухаєш і постійно робиш поспішні висновки. Якби ти вислухала свою тітку, то може нам і не довелося б втікати.
— Що ти таке кажеш? — я почала теж кричати. — Та ти сама з першої нашої зустрічі постійно говорила, що хочеш втекти! Не треба казати, що я тебе змушувала до цього.
— Так, я хотіла втекти. Але ж  навіть не думала, що ти так швидко зможеш мене замінити Юлею. Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило! Біля тебе стільки людей, які тебе люблять, а ти їх навіть не цінуєш. Я б все віддала, щоб почути, що моя мати жива, навіть якби це була жінка, яку я вважала своєю тіткою. 
— Усе, досить! — надто сильно розлютилась я. — Ти навіть собі уявити не можеш, що я пережила в тому домі. Постійні знущання від Соні, образи тітки, купа запитань, на яких немає відповідей, зневажливе ставлення від дядька! То ти кажеш, що мені пощастило?
— У тебе був Марк, який тебе сильно кохав, — Віка підійшла ближче і я побачила в її очах сльози. — У тебе була я — твоя подруга, яка завжди готова була тебе вислухати й підтримати. У тебе була тітка, яка, можливо, мала важливі причини такого ставлення до тебе. У тебе була сестра, яка хоч й остання стерва, але у неї теж є серце й почуття. У тебе була Ася, яка дуже сильно цінувала тебе. Так скажи мені, кого з нас ти вислухала? Чому ми завжди всі такі погані, а ти хороша?
— Дівчата, — сказав біля нас голос Артема, — ви дуже голосно говорите. Може, зайдіть в будинок і там спокійно поговоріть?
— Ми ще тебе будемо питати як і де нам говорити? — розлючено закричала на хлопця Віка.
Дівчина стягнула з моїх плечей куртку Артема й кинула її в нього.
— Пішов геть! І щоб я тебе більше не бачила ні біля неї, ні біля свого будинку!
— Господи, ти справді якась ідіотка!
— Замовкни! — закричала до нього Віка.
— Ти взагалі переді мною в боргу! — заговорив Артем до дівчини. — Через тебе мене взагалі-то дівчина кинула! 
— Що? — перепитала я. Невже та дівчина, що поцілувала його при всіх, — Віка?
— Та вона налетіла на мене, як навіжена!
— Забирайся звідси, — знову роздратовано сказала Віка. — Я тобі останній раз кажу, щоб ти не ходив біля Ніки, а тим більше біля мене.
— З чого ти взяла, що я не хочу з ним спілкуватися?
— Тобто ти... — Віка подивилась ображено на мене, — вибираєш його?
— Я не хочу нікого вибирати. Але й після цієї розмови, я сумніваюсь, що хочу дружити з тобою.
— Ти робиш помилку, — впевнено сказала Віка. — Артем не та людина, яка тобі потрібна, а та твоя Юля зовсім не така проста, як здається. 
— Я зробила помилку, коли зв'язалася з тобою!
— Ого, вибач тоді, що стільки підтримувала й допомагала, — Віка розвернулась і пішла в бік будинку, а я просто дивилася їй в слід. Може, я дійсно погарячкувала?
— Артеме... — почала я.
— Поговорімо іншим разом, — сказав хлопець. — Тобі є ще кого слухати.
Він кивнув в сторону Марка, усміхнувся та пішов до себе додому. Я стояла й дивилась в такі знайомі темні очі, але ніяк не наважувалась підійти до нього. Тоді хлопець зробив декілька кроків у мій бік.
— Привіт, — тихо сказав він.
— Привіт, — відповіла я й одразу ж почала виправдовуватись. — Цей Артем...це...
— Не треба, — перебив мене Марк. — Я приїхав сюди не для цього.
— А для чого ти приїхав?
— Мене тітка Еля попросила тебе знайти й дещо тобі повідомити.
— Ну, звісно! І що вона хотіла? Щоб ти мене попросив і я прибігла до неї?
— Ні, — просто сказав Марк. — Це не стосується тебе.
— А що тоді? — дещо схвильовано спитала я. — Щось сталось?
— Це пов'язано з Сонею.
— Що з нею? — здивовано спитала я. Адже чого мене взагалі має хвилювати Соня?
— Після того, як вона дізналась, що тітка Еля не її мати, Соня, як і ти, втекла. Спочатку ми намагалися її знайти, і тебе, звичайно. Те, що ти в порядку, ми знали одразу ж, тому що тітка Віки зразу повідомила її батька, що ви в неї. 
— А Соня?
— Соня почала шукати свою рідну маму й вона знайшла її. Проблема в тому, що жінка була наркоманкою та підсадила її теж на голку.
— Що ти таке кажеш? — я шоковано подивилась на нього.
— Ми ніяк не могли знайти Соню, поки вона позавчора не подзвонила до твоєї тітки й не сказала, що їй погано. Ми одразу ж приїхали в той страшний будинок. Вона лежала на підлозі без свідомості та вже була синя. У неї було передозування. Виявляється, вона змішала наркотики з алкоголем. Тітка подзвонила у швидку, а я робив їй масаж серця. У неї було тільки легке дихання, яке майже не відчувалося. Коли швидка приїхала вона була ще жива, тому її одразу ж реанімували. Але зараз вона в комі. Ми не знаємо чи вона виживе та зможе повернутись до нормального життя. Я зразу ж приїхав сюди, щоб повідомити тебе про це. 
— А тітка? Як вона? — вирішила спитати я.
— Жахливо, — сумно сказав Марк. — Вона цілими днями сидить в лікарні й плаче. Жінка сама не своя. Навіть не знаю, чи ти б її впізнала. Якщо чесно, я навіть не думав, що вона хороша людина.
— Вона? Хороша людина?
— Справді, — щиро сказав Марк. — Ти навіть не уявляєш, як сильно вона хвилювалася за вас. Тітка Еля не могла ніяк знайти собі місця. Їй зараз дуже сильно потрібна підтримка. 
— А дядько Міша?
— Загуляв з черговою коханкою. Ми навіть не знаємо де він. 
— А що кажуть лікарі? — я схвильовано спитала в Марка. Не зважаючи на те, що Соня зробила, мені стало її дуже шкода. 
— Шанси на життя мізерні.
— Ти знаєш, — почала я й відчула, що сльози почали підступати, — це я в цьому винна! 
— Ніко, не говори дурниць.
— Ні, справді. Якби я тоді не влаштувала той скандал, то вона б не дізналась правди, не знайшла б тої жінки й не зв'язалась з наркотиками. 
— Вона у будь-якому випадку, рано чи пізно дізналася б. Тому не вини себе.
— Я ще й посміялась з неї. Сказала, що так їй і треба за всі її вчинки.
Я відчула, як почали текти сльози, а Марк мене обійняв. Мені так сильно його не вистачало. Його обіймів, його усмішки, його підтримки, його поцілунків. Я стою в його обіймах і розумію, що страшенно скучила за ним. 
— Я так сумувала за тобою, — сказала я й притулилась ближче до його грудей.
— Я теж сильно сумував, — сказав Марк і поцілував мене в голову.
— Вибач мені, — згодом сказала я.
— За що?
— За те, що не вислухала тебе тоді.
— Я теж інколи не вмію слухати.
— У мене з Артемом нічого нема, — сказала я йому прямо в очі. — Цей поцілунок нічого не означав.
— Я знаю, — просто відповів Марк.
— Звідки?
— Ну, ти ж мене любиш! — з усмішкою сказав хлопець.
— А може, я вже розлюбила тебе?
— Ні, — впевнено сказав хлопець, — не розлюбила.
— Чому ти так думаєш?  
— Ти ж ще носиш цей кулончик, — він вказав на невелике сердечко на підвісці. — Той, що я тобі подарував.
— Я ж обіцяла, що ніколи його не зніматиму.
— Ти щаслива тут? — спитав через деякий час хлопець.
— Чесно, мені тут подобається, але мені дуже сильно не вистачає тебе. 
— Мені теж тебе бракувало.
— Що буде далі з нами? — спитала я, але у Марка задзвонив телефон. Він одразу ж підняв трубку, але був сильно схвильований.
— Дзвонила твоя тітка. Сказала, що Соні стало гірше.
— Справді? — я сильно налякалась.
— Так. Я мушу їхати. Ми сюди з батьком разом приїхали й він вже на мене чекає. Послухай, якщо ти дійсно хвилюєшся за Соню, то просто зобов'язана приїхати. Я знаю, що тобі боляче, але це твій шанс мати справжню сім'ю.
— Добре, я подумаю.
— Якщо надумаєш їхати, то візьми когось з собою. Не їдь сама! І обов'язково помирися з Вікою. Вона дуже сильно любить і хвилюється за тебе.
— Гаразд, — сказала я. 
Марк ніжно поцілував мене на прощання й побіг в іншу сторону. Хоч я була сильно зла на Соню, я просто не могла не приїхати. На Віку я ще була дуже ображена, тому, не довго думаючи, набрала до Юлі та попросила її поїхати зі мною. Дівчина одразу ж погодилась. Я побігла в кімнату і почала збирати речі.
— Куди ти йдеш? — стурбовано спитала Віка.
— Соня в лікарні, тому я повертаюсь. 
— Що з нею?
— Передозування наркотиками.
— Що? — крикнула Віка. — Я їду з тобою!
— Нема потреби в цьому.
— Що ти маєш на увазі?
— У тебе ж навчання.
— Так, але я ж можу пропустити, якщо тобі потрібна підтримка.
— Я вже покликала Юлю, тому можеш не хвилюватися.
— Ясно, — ображено сказала Віка. — Щасливої вам дороги!
Дівчина пішла на кухню, а я швидко разом з Юлею доїхала на автовокзал.
Вже через одинадцять годин ми стояли біля будинку тітки. Я одразу ж зайшла до себе в кімнату, де було все дуже прибрано. У шафі були складені усі лавандові речі, які я залишила, а на тумбочці все ще стояв той роман, який я забрала в спальні батьків.