Зрада?

Я зайшла в кабінет до Єгора Олександровича й повідомила про прихід його брата. Максимів одразу ж пішов до головної зали, а я помаленьку пленталася за ним. Я побачила як два брати обійнялись і про щось довго говорили, при цьому підвищуючи голоси і розмахуючи руками. Потім начальник повернувся до себе в кабінет, а хлопець почав іти в мою сторону.
— Дякую, що закликала Єгора, ем... — хлопець з очікуванням подивився на мене.
— Ніка, — з усмішкою відповіла я.
— А я Артем! Ти вже знаєш, — сказав хлопець і потис мені руку. — Ти тут на підробітку?
— Так. Цього року не вдалося вступити в університет, а гроші ж потрібні. 
— Розумію...
— Ти десь вчишся? — спитала я в Артема.
— Так. Тут на юридичному. Уже четвертий курс, — якось не дуже радісно відповів хлопець.

Цікаво, Віка його бачила? Він же на тому факультеті, що й вона. Ну, якщо така зовнішність як в нього, то думаю, що його важко не помітити.
— Не подобається тобі?
— Та ні. Подобається, але це не те чого я хотів.
— А що саме ти хотів? — я нахилилась ближче, щоб краще його чути.
— Я люблю малювати портрети й фотографувати, але батько сказав, що це не те, до чого варто прагнути. Як хобі, це, може, і непогано, але професію потрібно обирати соліднішу. 
— А твій брат? Він же був простим барменом!
— Насправді він закінчив факультет міжнародних відносин, а працював просто тому, що йому подобалось. Єгор дуже розумний. Він зміг зі свого хобі зробити таку справу, — хлопець махнув руками,показуючи кав'ярню. 
— Як до цього поставився батько?
— Погано, — сумно відповів Артем. — Навіть дуже погано. Вони досі не спілкуються.
— А ти?
— А я розриваюсь між двома найдорожчими для мене людьми. Хочу догодити батькові, тому відмовляюсь від мрії.
— Усі ми чимось жертвуємо заради чогось нового, — сказала я й одразу згадала Марка.

Можливо, не треба було втікати? Ми б сіли на нашому місці, поговорили й все б налагодилось. Але чого вже думати, якщо все втрачено. Може, ми ще колись зустрінемось, але от чи подивиться він на мене так, як дивився раніше? Не знаю...
— Я чомусь тебе раніше не бачила? — я вирішила змінити тему.
— Ти вже давно тут працюєш?
— Більш як два місяці.
— От тому і не бачила. У кінці червня я поїхав в Іспанію до свого друга й тільки вчора приїхав.
— Зрозуміла, — відповіла я.
Ми ще трохи поговорили, а тоді він пішов додому. Мені дуже приємно було з ним спілкуватися. Хлопець дійсно виявився цікавим співрозмовником. Моя зміна пройшла доволі швидко. Я помчала додому, щоб розпитати в Олі про сьогоднішню виставу. Коли зайшла у квартиру, то Віка ще робила домашнє завдання, а Оля сиділа на кухні.
— Привіт, — сміючись сказала я.
— Привіт, — відповіла дівчина й роздратовано подивилась на мене.
— Що то сьогодні таке було?
— Я захотіла сама перевірити ситуацію у вашій кав'ярні. Чому ти мені не сказала, що той бармен, то був Максимів?
— Як я тобі мала сказати? — запитала я. — Може, мені ще треба було на все кафе крикнути, що ти помилилась.
— Ну, хоча б якось натякнути.
— Ти навіть не дивилась у мій бік. І взагалі навіщо ти так вирядилась?
— Бо не хотіла, щоб мене хтось впізнав!
— Але ж тебе впізнали.
— Ти казала, що це зміна іншого бармена, чому там з'явився Олег?
— Тому, що в Дениса сестра потрапила в лікарню та він попросив Олега, щоб той його замінив. Оскільки Олег дуже запізнювався, то за барну стійку став Єгор Олександрович. От ти й переплутала все!
— Блін, я така ідіотка, — важко зітхнула Оля. — Я так осоромилась перед ним.
— А мені здається, що його це взагалі забавляло.
— Ніко, — Оля кинула на мене попереджувальний погляд, — перестань.
— А що? — обурилась я. — Між вами летіли такі іскри, що я думала згорить усе. 
— Не вигадуй!
— От, Олю, скажи мені, Єгор Олександрович — красивий чоловік?
— Та звичайний, — відповіла дівчина й пішла мити свою горня, при цьому я помітила, що в неї з'явився рум'янець.
— Про що ви говорите? — біля мене сіла Віка та я розказала їй всю історію.

Ми ще довго сміялись з тієї ситуації, але потім розійшлися по кімнатах. Тижні пролітали досить швидко, на вулиці вже був жовтень. Вчора був Марка день народження. Я дуже сильно хотіла написати йому щось, чи просто подзвонити, але мені було страшно, що він не захоче зі мною розмовляти. А може, у нього вже й інша дівчина з'явилась. Він же навіть не намагався мене знайти.

Кожного дня після пар до нас в кафе заходив Артем зі своїми друзями. Ми завжди розмовляли та я зрозуміла, що мені дуже навіть подобається в його компанії. Прямо зараз у нас в кав'ярні переоблік і мені потрібно бути довше своєї зміни. На годиннику вже майже одинадцята, але я, Єгор Олександрович, Юля й Артем зайняті роботою. Поки дівчина прибирає усі столи, я розбираюсь на касі, а Максимів разом з братом перевіряють документи. Робота була вже майже завершена, як ми почули голосні вистріли, звук розбитих вітрин і крик якоїсь жінки. Єгор Олександрович одразу ж сказав нам всім присісти, ми так зробили. Через деякий час все стихло. Ми вийшли надвір. Я помітила, що кав'ярня Олі була розбита. Це був черговий напад. Мені стало страшно і я зразу ж набрала Олю, але в неї був вимкнений телефон.
— Треба викликати поліцію, — сказав збоку Максимів і витягнув свій телефон.
Я вирішила набрати Віку, але вона відповіла вже аж на другий дзвінок.
— Алло, — я почула голос подруги.
— Оля вдома?
— Не знаю. Зараз подивлюсь. Щось сталося?
— Просто скажи мені, чи вона вдома, — мені стало страшно, тому що, може, та жінка, крик якої ми чули, і є Оля.
— Ні. Її нема.
— Чорт! 
— Що таке? — я почула, що голос Віки змінився, вона почала хвилюватись.
— Нічого, — я вирішила її заспокоїти, — усе добре. Я просто хотіла в неї дещо спитати.
— Ну, ти й налякала мене, — полегшено зітхнула Віка.
— Добре. Побачимось потім.
Я вимкнула телефон і побігла до тої кав'ярні.
— Ніко, ти куди? — я почула голос Артема.
Я забігла всередину та ввімкнула світло. Оля сиділа всередині, охопивши себе руками та сильно плачучи. Я помітила, що декілька уламків скла потрапили їй у шкіру. За мною забігли Артем, Юля та Єгор Олександрович.
— Олю, — я присіла біля неї й почала заспокоювати, — усе добре. Не хвилюйся.
Але вона ще більше почала ридати. Тоді дівчина обійняла мене, а я легенько гладила її по голові та говорила заспокійливі слова. Десь через десять хвилин приїхала поліція й Оля вже повністю взяла себе в руки. Вона намагалась піднятись з підлоги, але їй це ніяк не вдавалось. Тоді Єгор Олександрович подав їй руку та допоміг Олі встати.
— Що ви тут робите? — дівчина здивовано дивилась на нього. Напевно, через страх вона навіть нікого не помітила. 
— Ми сьогодні трохи затримались, а коли почули шум, то одразу ж прийшли до вас. 
— Дякую, — вона подивилась на Максиміва очима повними сліз. — Я так сильно злякалась!
— Олю, я знаю, — просто сказав чоловік і лише сильніше стиснув руку дівчини.